З різнокольорових вузеньких віконець долинали до нас тягучі звуки органа, інколи долітали співи.
Тільки-но закінчилася відправа, з костьольних дверей на майдан до військ посунула шляхта. Кого тільки не було тут!
Ішли, оглядаючись назад і перешіптуючись, старі польські пані в чорних мереживних пелеринках, у кумедних капелюшках із страусовими перами. Хоч було ясне небо й ніхто не чокав дощу, в кожної з них була про запас парасолька.
Ішли, затиснувши в руках маленькі молитовники, любимиці ксьондза — зморщені старі діви, «дівотки», прошкандибала в шерстяній мантильї, з лорнеткою на шиї, вчителька музики пані Стеранчковська. За Стеранчковською ішов голова батьківського комітету нашої гімназії поміщик Язловецький. Поряд з ним у синій венгерці з чорними галунами майже біг перевалюючись товстенький, коротконогий власник цукроварні Зембицький.
І ось, нарешті, в ошатній мантії, з важким золотим хрестом на грудях з'явився сам біскуп.
Дзвонар зчинив цієї миті такий передзвін, що всі голуби з переляку посхоплювалися з дахів і полетіли далеко на Заріччя.
Біскуп ішов поважний, стуливши губи, під білим парчевим балдахіном, який несли служки в червоних убраннях. Двоє з них бігли попереду і, розчищаючи дорогу, теж дзвонили в блискучі ручні дзвіночки. З усіх боків біскупа оточували приїжджі ксьондзи та служки, вони забігали вперед, зазирали йому в обличчя. Звідки їх стільки набралося, ми зрозуміти не могли.
Дорослі служки тягли на плечах гаптовані блискітками корогви, дубові хрести.
Вся ця юрба вийшла на майдан і вишикувалася біля дерев'яного помосту, поряд з генералами і офіцерами, на ліпому фланзі військ Пілсудського. Кляті служки заступили своїми корогвами все. Довелося шукати зручне місце, звідки парад було б видно краще. Разом з іншими учнями чи пробралися через чорний хід до гімназії й вибігли на балкон.
З цього балкона було добре видно весь майдан — рівні голубуваті ряди піхоти, познанських уланів з біло-малиновими прапорцями на гострих піках, заквітчаний сосновими гілками дерев'яний поміст, збудований посередині майдану.
На поручнях помосту були прибиті картонні щитки з коронованими орлами.
Не встигли ми як слід розглянути всіх на майдані, як на дощаний поміст виліз військовий ксьондз у насунутій на лоб кумедній оксамитній шапочці й став виголошувати промову. Говорив він голосно, вигукуючи окремі слова так, наче команду подавав. Я ніколи не думав, що ксьондзи вміють тик кричати. Ксьондз вихвалявся, що армія Пілсудського на три дні розправиться з більшовиками і що «білий коронований орел гордо замайорить над дзвіницями Москви».
— Та земля, на яку ступила нога легіонера, навіки залишиться нашою! — вигукнув наостанку ксьондз і міцно тупнув ногою.
Поміст захитався і раптом із страшним тріском, наче підрубане дерево, впав на майдан, а військовий ксьондз, дригаючи ногами, полетів просто на каміння.
Ох і сміялися ж ми тоді!
Та й не тільки ми сміялися. Навіть петлюрівці, які стояли поблизу і які покликали собі на допомогу завойовувати Україну легіонерів Пілсудського, і ті реготали.
Промова ксьондза їм дошкулила. Хоч Петлюра й віддав Пілсудському Західну Україну за допомогу директорії в боротьбі з більшовиками, але на цій землі петлюрівці вважали себе господарями, а пілсудчиків — лише гістьми.
Особливо смішно було дивитися, як ксьондз, який лише кілька хвилин тому кричав так, що всі легіонери тремтіли, тепер тихий і смиренний, наче його висікли, підібравши подерту сутану, вистрибом біг до дверей костьолу.
Цікаво, чи знають цього ксьондза пілсудчики, які йдуть вираз поряд з нашою підводою?
«Мабуть, знають!» подумав я, ще раз подивившись на цих фасонистих, гордовитих офіцерів.
Біля Гімназичного майдану вони повернули в провулочок до свого штабу, а ми з гуркотом в'їхали на майдан.
Забрукований булижником, він правильним квадратом розстилався перед гімназією. Посередині майдану, саме на тому місці, де був збудований поміст, з якого гепнувся ксьондз, валялися ще не прибрані ялинові гілки, що наполовину пообсипалися.
У гімназії було тихо.
Видно, ще тривали уроки.
Не встиг кінь спинитися, як ми з Юзиком сплигнули з підводи й побігли кам'яними сходами нагору, в учительську.
Назустріч нам трапився вчитель української мови Георгій Авдійович Подуст. Його цими днями прислали до гімназії з губернської духовної семінарії.