Зосталися нерозлучними тільки ми з Куницею.
Прикрою нам спершу здалася зрада Маремухи й Сашка Бобиря, а потім ми не стали думати про них і ще дужче здружилися.
І до чого ж нудно було вчитися перший час у гімназії! Класи тут похмурі, непривітні, наче монастирські келії. Та тут і справді колись були келії.
Раніше в цьому будинку був монастир. У монастирських підвалах, — чував я, — замуровували живцем монахів за великі провини. Споруду цю багато разів перебудовували, але все-таки вона й зсередини й зовні залишалася схожою на монастир.
Гімназисти, котрі й до нас училися в цьому будинку, почували себе тут господарями. Вони позахоплювали кращі місця на перших партах, а нам, з вищепочаткового, залишилася сама «Камчатка».
А гімназичні вчителі нудні, люті, слова цікавого не скажуть, не пожартують, як, бувало, Лазарєв у вищепочатковому.
Не раз згадували ми Валеріана Дмитровича Лазарєва, його цікаві уроки з історії, прогулянки з ним до Старої фортеці.
Тут, у гімназії, загальну історію одразу скасували, а замість неї стали ми вчити історію самої тільки України. А на вчителя історії директор призначив петлюрівського попа Кияницю.
Високий, оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях, він став приходити в клас задовго до дзвоника. Ми ще на подвір'ї бігаємо, а він уже тут як тут.
Кияниця викладав історію нудно, нецікаво. Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду й ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського. А коли йому набридало копатися в цій товстій, важкій книзі, він починав ставити нам запитання.
А одного разу Кияниця вінчав ад'ютанта самого Петлюри й прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою. Кияниця зійшов на другий поверх і подався просто до директорської по підручники. Він ховав підручники в шафі у директора. А цього дня директора викликали до петлюрівського міністерства освіти. Він пішов, замкнувши свій кабінет. Кияниця покрутився біля директорської, зазирнув у замкову щілину, тоді крякнув з досади і похитуючись зайшов до нас у клас. Він довго гмукав щось невиразне під ніс, сунув довгі руки під кафедру, кашляв, а тоді раптом промурмотів:
— Ну, так… Еге ж… Сьогодні, діти… сьогодні ми згадаємо, що я розповідав вам про фортецю Кодак… Фортеця Кодак знаменита тим, що її збудував біля дніпровських порогів… Хто збудував фортецю Кодак? Ну, ось як тебе, отроче? — І піп тицьнув пальцем просто в Маремуху.
Бідолашний Петро не сподівався такого каверзного запитання. Він засовався на лавці, оглянувся, потім підхопився й, червоніючи, сказав:
— Маремуха!
— Маремуха? — здивувався піп. — Ну, то ось, поясни нам, отроче Маремуха, хто збудував фортецю Кодак?
У класі настала тиша. Було чути, як далеко за Тернопільським спуском проїжджала підвода. Хтось свиснув на Гімназичному майдані. Петько довго переступав з ноги на ногу й тоді, знаючи, що більш за всіх гетьманів піп любив радника Мазепу, і бажаючи підлеститись до вчителя, зібравшись з духом, випалив:
— Мазепа!
— Брешеш, дурню! — обірвав Маремуху піп. — Мазепи тоді ще на світі не було… Фортецю Кодак збудував… збудував… еге ж… збудував іудей Каплан, а наш славетний лицар отаман Самійло Кішка одразу взяв її в полон…
— Ні, не Кішка! — тремтячим голосом на весь клас сказав Куниця.
Піп насторожився, швидко підвів голову вгору й грізно спитав:
— Хто сказав — не Кішка? Ану, підведись!
Куниця підвівся і, опустивши очі вниз, блідий, схвильований, дивлячись у чорнильницю, тихо відповів:
— Я сказав.
Мені стало дуже страшно за Юзика. Я чекав, що Кияниця накинеться на нього з кулаками, поб'є його тут-таки, у нас перед очима. Але піп, спираючись здоровенними своїми лапами на кафедру, співуче, басом сказав:
— А-а, це, виходить, ти такий розумник? Чудово! Отже, ти твердиш, що я перекручую істину? Тоді вийди, голубе, сюди й розкажи нам, хто ж, по-твоєму, збудував фортецю Кодак?
Піп гадав, що Юзик злякається і не відповість, але Куниця випростався і, дивлячись попові просто у вічі, твердо сказав:
— Фортецю Кодак збудував зовсім не Каплан, а французький інженер Боплан, а в полон її захопив ніякий не Кішка, а гетьман Сулима.
— Сулима? — перепитав піп і закашлявся.
Кашляв він довго, затуляючи широким рукавом волосатий рот. Тієї хвилини в класі ще дужче засмерділо горілкою. Накашлявшись досхочу, червоний, з сльозавими очима, Кияниця спитав:
— Хто ж це тебе навчив такої нісенітниці?
— Валеріан Дмитрович навчив, — сміливо сказав Юзик і додав, пояснюючи: — Учитель Лазарєв.