У центрі саду розташовувалося близько п’ятнадцяти столів, призначених для вищих офіцерів, представників вельможних родин та високопоставлених службовців. Саме вони репрезентували місцевий вищий світ. Ці столики відрізняло оздоблення: біла скатертина та мініатюрні букетики квітів у склянках з водою.
У другому ряду поряд з дрібнішими службовцями сиділи ті, чиє матеріальне або політичне становище не було таким надійним. Тут же розмістилися консерватори, які не хотіли виставляти напоказ під яскраве світло ламп чесних і добропорядних мусульманок, що зовсім недавно відкрили свої обличчя. Ще далі, в найтемніших куточках саду, чути було як ворохобиться натовп чоловіків і жінок, яким не пощастило опинитися серед обраних. Серед цього натовпу не визнаних гідними сидіти в перших рядах були діти, підлітки та слуги. І, скільки сягало око, аж до стін навколо саду все було запруджене людьми.
Хоча за столиками для важливих персон не залишилося жодної вільної лави, знайшлися невдоволені, яким, бачте, не сподобалося, що не прийшли жінки з головних сімей. А точніше сказати, їх не привели батьки, чоловіки чи брати.
Червоновидий товстун, що сидів за два столики попереду нас, схопив голову муніципалітету за руку, коли той проходив поруч, і сказав йому так, щоб чули й усі навколо:
— Та що ж це таке, шановний… Де всі ці підбурювачі? Та наші, якби навіть було дозволено, і з власної волі б не пішли…
Я помітила, як кремезний Юсуф-бей на якусь мить ніби зіщулився. Навіть не знаю, що він відповів. Та коли він одійшов, я побачила, як червоновидий почав лаяти дочок:
— Ну ж бо, зараз же надягли манто на плечі… Тільки-но побачу, що танцювати збираєтеся — ноги попереламую.
Була вже ніч — за місцевим часом година друга-третя — але на танцмайданчику не відбувалося жодного руху. Жінка в чорній хустці та блакитній оксамитовій пелерині, що сиділа за столиком позаду нас, сказала своєму міцненькому хлопчику, який почав був пхинькати: „Мамо, а коли танцюватимуть?“ — „Поклади голову мені на коліна й спи. А як почнуть, я тебе розбуджу“.
Час від часу на танцмайданчик вибігали двоє маленьких дівчаток і починали гратися в квача, але батьки їх щоразу наздоганяли і відводили на місце. Нарешті малята примостилися десь скраєчку і почали тихенько пританцьовувати під музику.
На лавках сиділи ханим старого гарту. Як і свого часу на оглядинах, вони витягали вперед шиї, мов ті гуски, й уважно стежили за дівчатками, намагаючись просунути голови поміж плечей та рук одна одної.
Поміж жінок у манто, дамських костюмах і капелюшках утеребилися кілька вбраних у чорні чаршафи[27] матерів, свекрух і навіть бабусь, що витріщалися на цей дитячий танок, мов на якесь диво. Вражені, вони навіть опускали руки, якими притримували яшмак,[28] забуваючи про те, що їм дозволено показувати свої роти і носи лише близьким.
Нарешті з боку дверей почулася якась метушня. Пролунав крик: „Ану лишень пропустіть, бо, чого доброго, продірявите нам барабан!“ Музиканти зразу ж припинили грати. Коли стало видно, як в альтанку тягнуть джазовий барабан із зображенням довгоносого П’єро, пролунали оплески.
Я пошукала очима міського голову — так хотілося побачити його задоволеним, гордим… Він мав бути десь поруч… Та ба! Його ніде не було видно.
Але й далі, попри всі старання музикантів джаз-банду, які, промучившись у дорозі майже дев’ять годин і ще як слід не оговтавшись, зіграли три фокстроти підряд, це не розворушило активності запрошених.
Якась висока дівчина раптом надумала перейти майданчик з одного кінця на інший. Усі присутні припустили, що вона збирається танцювати, і зааплодували. Сердешна дівчина як не своїми ногами ледве перейшла той злощасний майданчик для танців, зникла з очей і більше вже не показувалася.
Нарешті кілька чоловік на превелику силу витягнули на світ Божий молодого й молоду. Зрештою, вони могли й не танцювати, вибір залишався за ними, але молодята, як господарі дому, були змушені це зробити. Здавалося, що цим бідолахам легше було на круту гору злізти, ніж вийти перед люди, але ж це входило до весільних урочистостей, то вже мусили покірно нести свій хрест. І хоч як тяжко їм було, нарешті вони таки вийшли непевною ходою на танцпол.
І другий, і третій танець великого успіху так само не мали. Видно було, як члени комітету зібралися докупи і стоячи радяться, очевидно, готуючись до загальної примусової танцювальної мобілізації.
Кілька молодих людей у смокінгах, які раніше виконували обов’язки церемоніймейстерів, виступили наперед натовпу як головні кандидати на роль кавалерів. Та тільки-но вони почали підходити до столиків, зчинявся такий рейвах, що недалеко було й до справжнього скандалу. Тож бідолахи не наважилися навіть повернутися на свої місця і зникли в юрбі.
Фікрі-бей владнав усе з ліхтарями, а потім десь запропав. На майданчику ж з’явився аж тоді, як заграв джазовий оркестр. Тепер він був одягнений у смокінг, з кишень котрого стирчало дві найбільш неймовірні з шовкових хусток, які тільки можна було знайти в його магазині. Саме він був зараз найелегантніше вбраним кавалером. Стало зрозуміло, що своєю партнеркою він має намір вибрати мене. Та в цьому й не було нічого дивного, адже ми разом працювали в комітеті.
Я чекала, щоб він підійшов, намірившись дати йому невеликий урок. Але він чомусь знічено почувався на очах у батька і чекав запрошення від нас. А тим часом усе походжав околяса і лише один раз, підвівши брову, стрельнув у мене своїми очима — загравав… Помітивши, що на мене не діють його славнозвісні погляди, він почав видавати свої жартики так, щоб я могла їх почути. Здається, він уже був близький до того, щоб почати читати газелі, хоча це було останнє, що лишалося в його арсеналі зваб для місцевих красунь. Але навколишній гамір вочевидь не сприяв його ораторському успіху, тож він, упіймавши облизня, змушений був піти геть.
Тут мешкають мати з дочкою. Вони зі Стамбула. Мати — кравчиня. У них свій будинок, вона працює там у кімнатці, яку вони переобладнали під ательє, і шиє моделі жіночих суконь, зразки яких вивішує за шибками вікна від вулиці.
Її донька, яку тут усі називають Хіджран,[29] у прямому розумінні цього слова дівка геть шалапутна. Хоча їй уже далеко не двадцять років, одягається вона, як дитина, з ранку до ночі вештається вулицями у вилинялій подертій спідниці. У неї широкі стегна, ноги криві, як ті глечики, а на ногах стоптані черевики зі збитими підборами.
У містечку про неї хто каже, нібито вона соромітниця, хто — що несповна розуму, словом, не всі дома в дівки. Вона огризається на молодих людей, коли ті починають до неї чіплятися: „Чого роти пороззявляли? Я зі Стамбула. Ви тут вилупилися, гадаєте, раз дівчина у відкритому одязі ходить… Та не для вашого коня паша. Я поводжуся як чоловік. Ну ж бо, хто не вірить — давай, перевір!“ Але попри такі розмови вона з кількома зі знайомих чоловіків час від часу нема-нема та й чкурне до лісу, що відразу за містом. У такі дні можна чути, як волає кравчиня, вибігаючи з дому в пошуках своєї дочки: „Та де ж тебе знову носить нечиста? Ох, таки станеться що-небудь із цією шалапутною дитиною!“
На засіданні комітету якось згадали про матір і дочку. Міський голова нахмурив брови, ніби йшлося про щось надзвичайно важливе, і сказав: „Ми, звичайно, не можемо перешкодити їм з’явитися на бал. Але існує загроза, що ця божевільна дівка може викинути якогось коника на балу і тим самим зіпсує репутацію меджлісу. Найкраще було б, аби вона зовсім не показувалася, або хоча б не танцювала“. Члени комітету одноголосно пристали на цю пропозицію.