— Красиве порівняння, доню, але неправильне… Невже ми не любили одне одного? Точніше, невже я не любив тебе?
Зулейха відповіла трохи сумно і водночас насмішкувато:
— Ні, тату. Понад усякий сумнів… Звісно, паростки любові були в нас, як і в будь-яких батька й доньки. Так само, як і в цього моря, що розкинулося перед нашими очима, є маленький початок. Ген там, у долині… Але коли воно збільшується, чи впізнаєте ви в ньому те колишнє невеличке озерце? І я вважаю, що краса алегорії, про яку я вам сказала, саме в цьому…
Полковник, затамувавши віддих, дивився на свою доньку. Перед ним зараз була зовсім інша Зулейха, якої він, виявляється, ніколи не знав. Він раптом усвідомив, що ці слова доньки, її несподівана відвертість перейняла його почуттям такої неймовірно глибокої довіри, яку не годен породити між двома людьми навіть найпалкіший цілунок.
Йому так само схотілося розкрити душу своїй любій, маленькій Зулейсі. Але насмілився батько на ромову з нею вже як вони вертали додому, коли дерева обабіч шляху вкрили дорогу густою темною тінню…
— Зулейхо, маю тобі дещо сказати… Питання дуже делікатне… та мені б хотілося, щоб ми обов’язково зрозуміли одне одного… точніше, ти повинна знати, що я думаю… Я, щоправда, не вмію говорити красиво… Прошу, не ображайся, коли ненароком бовкну щось таке, що тебе образить…
Зулейха посміхалася, слухаючи цю викрутисту й плутану передмову від людини, звиклої говорити коротко й ясно. Торкнувшись його руки, вона ніби заспокоювала його, заохочувала до щирої розмови:
— Тату, ви можете зі мною говорити геть про все.
Полковник вів далі:
— Тут, в Анатолії, ти нещаслива, нудьгуєш… Довелося зробити вигляд, ніби за всім клопотом я цього не помічаю… Але я певен… що так було треба… У мене були на те підстави, точніше думки, про які я тобі не розповідав. З відомих тобі причин я не міг морочитися чи панькатися з тобою в дитинстві. Так, ти вчилася в гарних школах, дізналася багато цікавого й потрібного. Але не про це зараз мова… Твої думки і спосіб життя сформувалися серед людей, які мені неприємні… Відомо, хто ці люди… Мені здається, вони, як то кажуть, нагодували тебе не нашим хлібом, тобто під їх впливом виникли твої погляди на життя… Неправильні… Даруй, доню, що говорю безладно, плутано… Але прошу тебе — все ж постарайся мене зрозуміти… Наша країна зараз переживає найбільший переворот з усіх, які тільки бували до цього… Ці зміни не оминуть таких великих міст, як Стамбул… Ти зараз у найніжнішому віці, формуєшся як особистість. І мені здалося небезпечним саме в такий час залишати тебе серед тих людей і в тому середовищі… Я подумав, що тобі корисно буде кілька років пожити зі мною в Анатолії… Ти скажеш, запізно? Не хвилюйся… Я й про це подбав… Шкода, звісно, що довелося обірвати твою освіту на півдорозі… Це було не зовсім правильно… — Полковник уривчасто засміявся і, покашлюючи, вів далі: — Так вийшло, що я примусив тебе… Але я вже сказав, що був зобов’язаний це зробити… Я страшенно боявся, що моя донька стане схожою на них… Сподіваюся, ти розумієш мене, еге ж, Зулейхо?
Ох, недаремно боявся полковник: здавалося, своїми словами він зараз лише поглибив ту одвічну прірву непорозуміння між батьками й дітьми. На жаль, у деяких питаннях їм судилося ніколи не знайти спільної мови. Але тепер Зулейсі нарешті відкрився цей його одвічний страх за доньку, породжений такою нещасною батьківською любов’ю. Узявши в темряві батька за руку, дівчина сказала:
— Добре, тату, не зважайте на те. Ми й далі любитимемо одне одного.
Розділ дев’ятий
Удень Юсуф ніколи не з’являвся, але після вечері цілковито заволодівав увагою полковника і вже не відпускав його від себе до пізньої ночі.
Мешканці особняка звикли рано лягати спати. Відразу після вечері сад порожнів, безлюднів. За столом коло басейну залишалися лише Юсуф, Алі Осман-бей та Зулейха. Іноді ще Юсуфова мати, повкладавши дітей спати, деякий час сиділа з ними, накинувши на голову хустку, а на плечі — товсту шаль.
Перші дні Зулейха почувалася зовсім чужою в цьому товаристві, сідала віддалік у сблом’яне крісло з книжкою в руці, ще сильніше підкреслюючи цим свою відмінність від інших.
Дівчина не втручалася в розмову, доки її про щось не запитували, і, здавалося, її цікавило лише читання. Коли невгамовна жаб’яча компанія в басейні раптом затихала, Юсуф, зауваживши раптову тишу, переривав розмову і казав:
— Чуєш, Зулейхо-ханим, напевно, знову змія приповзла.
Тоді Зулейха підводилася і ходила довкола басейну, намагаючись крізь потік світла від ліхтаря, який просвічував басейн до самісінького дна, угледіти водяну змію, що полювала на жаб.
Хоча й здавалося, що Зулейха живе в своєму маленькому світі, вона завжди уважно слухала, про що говорили.
Багато разів у своїй розмові Алі Осман-бей і Юсуф згадували Війну за незалежність. Ці спогади народжувалися під коливання ліхтаря, що ніби розсіював тьмяне зеленувате світло крізь тінь листя. Про це говорилося з посмішкою, і Зулейха тепер значно краще уявляла собі найбільші битви, ніж коли розглядала їх зображення на плакатах.
Якось уночі під час однієї з таких розповідей Юсуф звернувся до Зулейхи:
— Зулейхо-ханим, скажу вам, що я з вами знайомий ще відтоді. Ваш батько іноді бачив вас уві сні. Він розповідав, яким дивним був цей сон… Снилося йому, що він заходить у кам’яну кімнату на заїжджому дворі, де на нарах лежите ви в якомусь лахмітті… Нібито вас викрали з дому і принесли туди цигани… Батько ваш дуже хвилювався через те, що це видіння завжди повторювалось, а коли був дуже стомлений, зморено казав: «Якщо знов побачу доньку в такому вигляді, то й засинати боятимусь».
Коли Юсуф це сказав, полковник опустив очі додолу і розсміявся:
— Та все це пусте. Подумаєш, просто нерви розшарпалися.
Завдяки цим спогадам Зулейха дізналася про батькові митарства й ті поневіряння, яких йому довелося зазнати за роки війни. Тепер її не дивувало, чому з таким справді богобійним трепетом ставляться до батька цей багатирської статури молодий чоловік та його мати, строга сільська жінка з непроникним обличчям.
У перші дні після перемоги Зулейха почула, як літній чоловік, судячи з його одягу, колишній військовий, розповідав школярам, що з’юрмилися довкола нього, про Війну за незалежність: «Під командуванням Газі[39] військові в країні стали ніби її головою, народ Анатолії — правою рукою, а жінки Анатолії — лівою рукою. І врятуватися ми змогли єдино тому, що об’єдналися».
З усього того, що Зулейха будь-коли чула або читала про цю війну, ці слова простого вояка чомусь найглибше закарбувалися в її пам’яті.
Зараз, у цім таємничім присмерковім саду, спершись ліктем на стіл, вона на власні очі бачила їх — справжніх представників цих трьох сил. Зулейха зовсім забула про книжку, що лежала в неї на колінах. Вона напружувала весь свій слух, жадібно зазирала в обличчя присутніх. У нескінченній вервечці спогадів, які щовечора лунали в товаристві і були такими яскравими, що з часом дівчині стало здаватися, ніби все це сталося з нею самою, батька вона уявляла славетним командиром, Юсуфа — його беззмінним вірним воїном, а літня жінка в хустині і справді була матір’ю цього воїна. Зулейха свято повірила в те, що так і мало бути завжди.
Але іноді, коли мова заходила про сьогоденне, ця єдність руйнувалася. Враз виявлялося, що прагнення й погляди на життя у всіх людей різні і кожен живе ніби у своєму власному світі.
Полковник постійно докоряв Юсуфові за те, що після війни той надміру захопився політикою, а на літню матір звалив усі земельні турботи. Не вірячи, що Юсуф, давши маху в своїх невдалих політичних експериментах, здатний після всього цього виправитися, він постійно діставав його до живого: «Ти не схожий на того, хто узяв і зупинився. Занадто ти непосидючий».
39
Газі Ататюрк Мустафа Кемаль (1881–1938) — керівник національно-визвольної революції в Туреччині 1918–1923 рр. Перший президент Турецької республіки (1923–1938).