Упертий Юсуф у цих суперечках усе своє та своє правив, через те вони з командиром часто сварилися.
— Я всього лиш хотів бути корисним… Хотів допомогти узвичаїтися нововведенням у країні, якось обтесати співвітчизників, навчити їх жити по-людськи. Я не розумію, чому ви мені не вірите? — виговорював він, а відтак щораз присягався присвятити себе виключно землеробству.
Авжеж, Юсуфове бажання служити батьківщині було щирим. У цьому не сумнівався навіть полковник. Але запевнянням Юсуфа в тому, буцім він і не думатиме про управління та політику, віри не йняв — Юсуф і далі прагнув влади, він усе ще снив цією мрією — знову побачити себе в кріслі міського голови.
Він, здавалося, певно сподівався, що в нього таки стане кебети втілити всі свої блискучі показові проекти тут, у батьківському особняку.
Юсуфова уява малювала канали, рукава яких невдовзі проляжуть через маєток, найновітніший аграрний реманент з моторами останньої моделі, бананові плантації, вирощені завдяки новим технологіям — тільки такими манівцями він міг дійти до поставленої мети. І хай не зразу, але колись усе це неодмінно приверне увагу держави до людини, яку так несправедливо позбавили посади голови міста через місцеві дрібні інтрижки та брудний наклеп. І врешті-решт…
Мати Юсуфа, як справжня мешканка Анатолії, котра звикла міркувати тверезо й розважливо, не могла гаразд збагнути суті цих їхніх постійних суперечок. Але, хай і несвідомо, відчувала в них якусь загрозу і сподівалася, що досвідчений командир краще висловить і її тривожні сумніви щодо синових планів. І вплине на її сина силою свого авторитету.
При цих суперечках Зулейха завжди стояла за батька, який не проминав нагоди, щоб не попередити за кожним разом Юсуфа про небезпеку всіх його економічних дивовиж.
Але, спостерігаючи, як усе більше запалюється в тих словесних двобоях Юсуф, аж вени йому надималися на лобі — так гаряче він доводив свою правду, — вона не могла не визнати, що справжній чоловік, здається, таки мусить мати власні тверді переконання.
Розділ десятий
Якось уночі вітер подужчав, тож вечірні посиденьки перенесли в дім, до кімнати Юсуфа.
Це було чимале приміщення, що займало ціле крило будинку, і хоч як його ремонтували й перебудовували, намагаючись обновити, а воно все ще скидалося на маленьку зброївню.
Кожен предмет навколо — потемнілі від часу сволоки на стелі, вузькі віконця із залізними віконницями, мов щілини бійниць у товстих стінах, двері, що скреготали заіржавілими замками й деренчали залізними засувами, піч, перетворена на музей зброї, — то свідки тих часів, коли тут оселився колишній власник-деребей. Полковник підійшов до печі з богобійним трепетом так, як підходять до міхрабу,[40] підкликав до себе Зулейху:
— Підійди, дитино. Поглянь, Юсуф перетворив кімнату на маленький музей Визвольної війни. І скажи мені, що тут роблять поміж зброєю ці сокири, мотики та борони? Але ж це так само зброя… Під час війни народ брався в першу чергу за них…
Зулейха підійшла до батька, не втрималася — пригорнулася до нього, і так розглядала далі предмети на полицях: старі ятагани, палаші, ручні гранати, що взялися цвіллю, окремі їх деталі з прив’язаними невеликими бирками.
А ще ж там були й трофеї: потовчені, пом’яті шоломи, залишки реміння, офіцерський бінокль, один окуляр якого роздробила куля.
Полковник узяв з полиці зім’ятий, подзьобаний металевий кухоль і довго вертів його в руках:
— Бач, зберігся! Скільки ж місяців напував він нас із Юсуфом водою… А коли-не-коли і юшкою, бувало, підживляв. А на війні, сказано ж, — як є їда, то ще півбіди-біда.
Видно було: Юсуф доклав чимало рук, щоб ця благородна з вигляду і грубо оздоблена кімната стала більш сучасною. Насилу припасувавши до стін листи пресованого картону й фанери, він прикрасив їх копіями відомих картин і настягав сюди безліч сучасних дрібничок.
Обстановка кімнати робила її чимось схожою на сучасний салон, який чомусь спорудили на театральній сцені, чи то пак на контору. А ще вельми нагадувала Юсуфів кабінет у міністерстві в Силіфке. Тут так само були й сосновий письмовий стіл, і стілець-карусель, і ножиці для паперу та лінійки, марокканські фотелі й канапа. Він подбав навіть про маленький внутрішній телефон, щоб завжди можна було зв’язатися з кімнатою управителя чи конюхами.
Скрізь — на робочому столі, на стільці, — притиснуті дорогим прес-пап’є, щоб їх не порозкидав вітер, лежали плани, каталоги нових сільськогосподарських знарядь і ще бозна-які папери… Досвідченій людині відразу б упало в око два пласти одного життя, які так неймовірно щільно нашарувалися один на один у цій кімнаті. Та Зулейсі було байдуже до того, що все довкола аж кричало про господаря кімнати як невиправного кар’єриста. Навпаки — дівчині заімпонувало прагнення Юсуфа наслідувати все нове.
Хоча Зулейха вже доволі звикла до Юсуфа та його матері, все ж не поспішала надто наближатися до них. Як та цариця, що завжди тримає дистанцію між собою й почтом, усамітнившись, вона взялася розглядати фотокартки на стінах.
На одній з них укляклий перед батьком Юсуф перев’язував йому рану на зап’ястку. В мить, коли було зроблено знімок, вони обидва дивилися в камеру і сміялися. Юсуф, помітивши, що ця світлина зацікавила Зулейху, витяг із шухляди фотоальбом, аби показати й інші фотографії її батька.
Юсуф небагатослівно розповідав, гортаючи одну по одній сторінки альбому. І з цих кількох невиразних фраз в уяві Зулейхи склався справжній роман.
На одній зі сторінок виявилася тьмяна фотокартка дво- чи трирічної дитини. Юсуф спитав, показуючи на знімок пальцем:
— Знаєте таких?
— Ні.
— Погляньте уважніше.
— Звідки я можу знати.
— Це ж ви на ній.
Зулейха не могла пригадати цю фотографію. Можливо, після чергової битви її замовили у вуличного фотографа, щоб надіслати батькові. На голові в Зулейхи красувався величезний бант, одна панчоха сповзла на черевик, обличчя було нечітке: мабуть, вона крутнула головою, коли знімали. А може, вона плакала тоді…
Зулейха відвела погляд од світлини:
— А як вона потрапила до вас?
— Вона випала з книжки, яку мені дав ваш батько. А я потім якось усе забував віддати…
Зулейха не мала дитячих фотографій цього віку. На язик аж просилося: «Можна, я її візьму?» Та їй ніколи не подобалося просити про щось не те що у чужих, а й у найближчих людей, тому сьогодні навіть сама думка про це видалася їй осоружною. А ще вона не була впевнена, чи варто згадувати ті роки.
З наступних сторінок альбому випали ще дві фотографії. Юсуф підняв їх з підлоги і здивовано спитав:
— А вони як сюди потрапили?
Він кинув їх на стіл, щоб відтак прибрати в інше місце. Помітивши Зулейхину цікавість, він знову взяв їх і подав дівчині:
— Це я. Фото зроблено за рік до Світової війни.
Зулейха побіжно глянула на знімок і сказала:
— Дивно, хіба капелюхи тоді не були заборонені?[41]
— Були, але лише в нашій країні… Це знято у Франції…
— У Франції? То ви були у Франції?
— Так, трохи більше двох років.
— Але ви про це ніколи не розповідали.
— Певно, просто не було нагоди.
Зулейха здивувалася. Вона знала, як тим, кому довелося побувати в Європі хоча б проїздом, свербіли язики розповісти про свою подорож. А якби хтось із них прожив за кордоном два з гаком роки, балачкам, напевно, не було б кінця-краю. Їй здалося дивним, що Юсуф, завжди такий небайдужий до свого суспільного статусу, та й не від того, щоб похизуватися званнями чи орденами, цим чомусь не похвалився.
У кімнаті Юсуфа в окремому куточку було зібрано сувеніри з Франції. Там на полицях двох зсунутих докупи етажерок стояли французькі книги й журнали.
41
У 1925 році на засіданні Великих національних зборів Туреччини було ухвалено закон про обов’язкове носіння капелюхів і заборону фесок — обов'язкового головного убору для чоловіків в Османській імперії.