І знов у пошуках виходу вона прихилялася до думки про заміжжя. Схоже, що залишався лише цей варіант. Так, але де, як, з ким?
Усі батькові спроби змусити Зулейху жити в Анатолії можна було вважати невдалими. Але, гаразд поміркувавши, вона зрозуміла, що ситуація зараз значно складніша порівняно з недавнім минулим та й сприймає вона сьогодні все далеко не так, як раніше.
Серед іншого оточення вона тепер могла опинитися лише ненадовго, наприклад, навідавши своїх родичів у Стамбулі. Годі було сподіватися на те, що колишнє звичне коло її спілкування сприйме дівчину за свою, скоріш, тепер вона для них зовсім стороння людина. І хай там що, а в неї залишається тільки один-єдиний шанс: бувати на людях, користаючи з будь-якої слушної нагоди, і там шукати того, хто міг би скласти їй блискучу пару, а простіше сказати — заарканити чоловіка, за якого можна було б вийти заміж. Та все це потребувало флірту, кокетування. А Зулейсі подібна поведінка здавалася не менш принизливою, ніж виходити заміж за домовленістю, як робили раніше.
Отже, коли метою стало заміжжя, Зулейха зрозуміла, що тільки з дурного розуму можна не зауважити такого кандидата, як Юсуф, та ще й коли він так вдало трапився під руку. А як добре подумати, то інших варіантів годі й шукати.
Про Юсуфа казали, що він показний і досить принадний чоловік. Ніхто не сумнівався в тому, що він людина порядна і гуманна. Та попри все була в ньому ніби якась незрілість, що заважала розгледіти його природну красу. А простакувате обличчя провінціала набувало енергійності і мужності лише в хвилини гніву, від чого — Зулейха вже не раз спостерігала — аж вени на чолі в нього надималися.
А ще їй страшенно не подобався Юсуф, жадучий влади, націлений на отримання якихось жалюгідних звань, що їх вважав найвищим ідеалом для себе, намагаючись за будь-яку ціну видертися на найвищий щабель кар’єрної драбини — це робило його таким банальним…
І нарешті, Юсуф надто вже задирав носа, вважаючи себе передовою людиною, хизувався перед земляками, ніби всі розуми поїв, а тому виглядав смішно. Можливо, здібній, розумній і рішучій жінці з часом вдалося б виліпити з цього сирого матеріалу цікавого й сучасного чоловіка…
Проте Зулейха все ж бачила в цьому шлюбі й дещо корисне для себе: тепер вона б уже не одна доглядала хворого батька. Життя увійшло б у більш спокійне русло. Якусь частину року вона змогла б подорожувати по інших країнах разом з чоловіком. А для цього всього лиш треба було пожертвувати частиною своїх ідеалів, а точніше, частиною своїх мріянь.
Цієї ночі Зулейха не зімкнула очей. Вона таки вирішила для себе головне. Та, щоб остаточно переконатися, що не помилилася, вона ще три дні нічого не казала батькові, щоночі повертаючись до своїх роздумів.
Настав день, коли вони мали повернутися додому в Силіфке. Зулейха разом з Енісе-ханим збирала для прання батькову білизну. Скориставшись тим, що літня жінка вийшла в передпокій, Зулейха підійшла до Алі Осман-бея.
— Ми днями про дещо з вами розмовляли…
Місце і час для обговорення настільки серйозних питань були такими недоречними, що Алі Осман-бей не відразу второпав, про що йдеться, і здивовано спитав:
— А про що ж ми говорили?
— Ми говорили про моє заміжжя з Юсуф-беєм.
Алі Осман-бей захвилювався.
— Еге ж, дочко…
— Ви мені сказали, що мене сватала Енісе-ханим.
— Так, Зулейхо…
— Але я дещо не зовсім зрозуміла. Цього хоче вона чи це вона звертається від імені свого сина?
— Звичайно, вона висловлює синове бажання… Чи ж може бути інакше?
Здається, Алі Осман-бей своєрідно витлумачив триденну мовчанку і задумливість дочки.
І зараз він нічого не розумів з її незворушного обличчя і здивовано дивився на неї й далі.
— Тату, я все обміркувала… Тепер ми можемо оголосити їм про рішення…
Зулейха вважала, що вона з великою гідністю вийде з ситуації, якщо перше слово залишиться за нею і так вона уникне усіх цих звичних церемоній «купівлі-продажу».
У цю хвилину з маленькою сумкою в руці в дверях з’явилася Енісе-ханим. Зулейха, прибравши офіційного і серйозного вигляду, сказала:
— Енісе-ханим, ви виявили велику пошану до нашої сім’ї, засватавши мене за Юсуф-бея.
Стара жінка як стій уклякла на місці. Здавалося, вона не може вийти з дива. Потім повільно поставила сумку на підлогу і, часто кліпаючи, дивилася на Алі Осман-бея.
Зулейха, з посмішкою дивлячись на її здивоване обличчя, не давши жінці вимовити й слова, вела далі:
— Ми з батьком пристаємо на вашу пропозицію. Якщо дозволите, я покличу Юсуф-бея і повідомлю цю новину і йому теж.
Автомобіль віднедавна був у ремонті, тому їхати до міста з маєтку вони збиралися в екіпажі. Зараз Юсуф у саду перевіряв, як запряжені коні. Зулейха підійшла до вікна з таким виглядом, ніби квапилася поставити крапку на всьому цьому якнайшвидше. Щоб не називати Юсуфа на ім’я, вона рвучко розчахнула дерев’яні віконниці. Юсуф підвів голову.
— Підніміться нагору, якщо ваша ласка. Є важлива справа…
У дівчини, як від легкого сп’яніння, паморочилася голова. Коли увійшов Юсуф, вона знов не дозволила нікому заговорити першим і повторила ті ж слова, з якими дві хвилини тому зверталася до Енісе-ханим:
— Ви виявили увагу і велику пошану до нашої сім’ї. Разом з батьком ми згодні на вашу пропозицію. Всі згодні, чи не так?
Зробивши кілька кроків уперед, вона по-дружньому сміливо потисла руку Юсуфові…
Весілля Зулейхи і Юсуфа зіграли через два місяці в особняку Гьольюзю.
Юсуф і Зулейха самі давали людям привід для того, щоб про їхнє життя вигадували байки. Всі в окрузі вважали їх шлюб ідеальним, немов визначеним долею.
Всі погоджувалися з тим, що, напевно, Зулейха повірила в казку і сама зробила перший крок.
Ті, хто бачив, як іноді вечорами заручені повертаються з кінної прогулянки або, стоячи поруч, милуються заходом сонця, уявляли, що між ними — як у романах або кіно — панує цілковита згода. Насправді ж вони або сперечалися після тривалої мовчанки, або ж обговорювали проекти приготування до весілля й переїзду.
Члени сім’ї не могли порозумітися в головному.
Перш за все, Енісе-ханим хотіла влаштувати бучне весілля на всю округу. Та й не дивно, адже для неї, як і для більшості сільського люду, це було свято: весільна церемонія була справою честі й гідності для всіх мешканців особняка Гьольюзю. Звичайно, коли йшлося про гроші, Енісе-ханим ставала ощадливою, аж скупою. Але заради синового весілля ладна була розщедритися.
Юсуфу не подобалися старомодні, як він вважав, і якісь селюцькі бажання матері освітити Гьольюзю смолоскипами і лучинами, а сад наповнити музикою. Він вважав, що Зулейсі більше б сподобався вечір з танцями в Силіфке.
А що ж Зулейха? І затія з вечором танців у місті, і весілля зі смолоскиповою ходою та змаганнями борців-пехлеванів[42] у селі здавалися їй однаково сміховинними. Як тільки уявить дівчина себе нареченою на подібному весіллі, так відразу охоплює її страшенна нехіть до всього і презирство до всіх.
Та й, коли подумати, що таке весілля? Процес, схожий на підписання контракту на купівлю будинку у нотаріуса. Треба всього лише сісти в машину і поїхати в бюро одружень, у присутності двох свідків завершити все це якомога тихіше, без зайвої помпезності, та й годі! А потім подружня пара складе валізи і непомітно поїде на кілька тижнів куди-небудь. Хоча б на Кіпр, до Юсуфової тітки, ото й усе.
Ще складніше було вирішити, де оселиться молода сім’я.
Енісе-ханим хотіла, щоб вони жили в особняку. Юсуф схилявся до того, щоб орендувати новий будинок у Силіфке.
Зулейсі більше подобався свекрушин варіант. Вона вважала, що набагато краще жити в особняку Гьольюзю на правах домовласників, а звідти влітку і взимку по змозі частіше виїздити або до Стамбула, або подорожувати Європою. У цьому питанні Зулейха незмінно наполягала на своєму. Для того була вагома причина: останнім часом вона відчувала, що Юсуф хоче знову піти на працю до муніципалітету. Здається, він хотів скористатися весіллям як приводом, щоб знову оселитися в містечку, а потім, згуртувавши колишніх однодумців, ринутися в передвиборну боротьбу.