— Ви задоволені?
— Чим?
Зулейха кашлянула:
— Ну, не маєтком же чи вашими справами в управі… Нашим шлюбом.
— Звичайно ж, вельми задоволений.
— І я теж…
— Цікаво. Ви, напевно, жартуєте…
— Про що ми говоримо? Не вам казати, я не люблю жартів, особливо в таких справах.
— Отже, ви кажете правду?
— Інакше хіба могла б я погодитися вийти за вас заміж? І що б я тоді о такій порі робила у вашій кімнаті?
— У такому разі ви…
— Насправді так і є.
— А я вже почав був переконуватися, що це не так.
— Чому?
— Не знаю… Мабуть, ваша надмірна холодність до мене…
— А чого ви від мене чекали?
— Слово честі, не знаю. Я не наважувався з вами поговорити…
Ці слова полестили Зулейсі:
— Раз я вам сказала, що ви мені подобаєтеся, то про що тут розводити балачки?
Юсуф розгубився. Він просто не йняв віри. Спершу деякі слова дружини ніби викликали в чоловіка приємне хвилювання, але те, що вона сказала далі, насторожило його. Ця її дивна посмішка і вираз обличчя… мов якась личина… Дивно, але саме Юсуф серцем відчув себе зараз іграшкою в руках коханої, і стримав свій пристрасний порив.
Між ними запала мовчанка. Зулейха легко постукувала пальцем по руці Юсуфа, що лежала на краю дивана, кидаючи іноді оком на віддзеркалення.
Якоїсь миті Юсуф теж поглянув у люстро, і їхні очі зустрілися. Зулейха заговорила знову:
— Ви не розмовляєте. Мовчите, як ті наречені за старих часів…
Юсуф нарешті здобувся на силу, щоб посміятися з себе:
— Правда ваша, я чомусь оторопів…
— Я сказала те, що має бути вам приємно. А ви не відповіли.
— Пробачте мені. Я старався цього не показувати, але ви давно все зрозуміли, звич… Я теж вас дуже люблю…
Юсуф не зрозумів, який сенс Зулейха вклала в слово «подобатися», і у відповідь сказав їй «люблю»… Своєю відповіддю «і я вас теж…» він поставив дружину в становище людини, яка щойно практично зізналася в коханні.
Зулейха відчула, що в неї палають щоки, рвучко встала і швидко заговорила:
— Даруйте, даруйте, я вам не говорила, що люблю вас. Я тільки сказала, що ви мені подобаєтеся.
Юсуф знову розгубився:
— Чекайте… Я думав, що тут немає особливої різниці…
— Навпаки, різниця дуже велика… А в нашому випадку тим паче. Ми повинні з вами все обговорити… Любов, а точніше кохання, — це просто смішна хвороба минулих часів… Романи, пісні підтримували цю оману, роздмухуючи її своїми малоприємними словами і мелодіями. І одним з благ, що залишила по собі світова війна, на противагу всій завданій нею шкоді, — це те, що вона стерла з лиця землі таке кохання. І нові люди, яких ми називаємо поколінням кінця війни, вже не вірять у ці смішні наївні казочки. І якщо раптом зараз з’явиться хтось, хто наважиться сказати про свою нібито пристрасну закоханість, його, як прокаженого, доведеться ізолювати від людей.
Сказавши це, Зулейха уривчасто розсміялася. Потім знов споважніла і вела далі:
— Бути закоханим означає випадкову людину перетворити на ідола і поклонятись йому, тільки в ньому одному шукати всіх радощів і щастя, вірити, що без нього не можеш жити… Один французький поет спробував це сформулювати так: «Лише один зо світу зникне — вже виноградник сохне й никне». А потім, ефенді, є ті кілька насправді хворих людей, які заразилися цією хворобою, що її в лікарській практиці називають мономанією.[43] І є тисячі людей, які здаються хворими і чия хвороба уявна, тобто насправді вони такі самі люди, як ми з вами. У старому житті не було смаку, радості, свободи… Наприклад, якщо чоловік безробітний, то він міг дивитися на жінку лише здалека, через віконні ґрати і легкі покривала або ж у замкову шпару і мріяти про нездійсненне: «Нікого в житті я не здатен покохати крім неї, я мушу померти, впавши до її ніг. Я — це вона, а вона — це я». І почне набридати бідоласі, виливаючи їй свої почуття… Це кохання в шлюбі… Після різних підрахунків і торгів двох людей зачиняють у кімнаті разом з усіма їхніми скринями й різним скарбом. Далі вони знайомляться, бо іноді не знають імен одне одного, потім почнуться балачки на кшталт: «Ах, ефенді, ми були народжені одне для одного, але не знали про це… що б я робив без тебе? Що стало б з тобою без мене?.. Тепер нас ніщо не розлучить… будьмо разом до самої смерті». І всі ці фальшиві балачки, весь цей обман і двох тижнів не протримаються… Сподіваюся, що нам з вами не загрожують усі ці дурниці…
Зулейха, побачивши, що Юсуф слухає її з великим занепокоєнням і не збирається відповідати, знову заговорила:
— Бачу, ви сумніваєтесь… Але повірте, це справді так… Те, що називають коханням, це ненормальне почуття… А сучасні люди мислять зовсім інакше… Кожна людина — окремий світ… Вони не скажуть принизливих фраз, як-от: «Без вас мене немає, я не зможу без вас, ви полонили мене»… Люди, які мають гордість і знання, самодостатні, чи не так? Та щось ми з вами надто багато розмовляємо як для шлюбної ночі… Справді… Але нам необхідно з’ясувати деякі моменти… Здається, нам слід було поговорити про це відразу після заручин, даруйте, я не здогадалася…
Тепер поговорімо про слово… «подобатися»… Я сказала вам, що ви мені подобаєтеся як чоловік… Я також вірю, що так само приваблюю вас як жінка… Інакше ми б не сиділи зараз отут, о такій порі і не говорили б про це… І тому… Тому…
До цієї хвилини Зулейха говорила легко й вільно. Та коли настав час сказати про речі, які повинні були замінити собою романтичне кохання, вона остаточно заплуталася у власних словах.
— Ми не виключатимемо з родинного життя дружбу… навпаки, з часом, якщо зможемо порозумітися, можна стати навіть дуже гарними друзями, товаришами… А відтак…
Далі, як вона не намагалася, все було марно, — дівчина, здавалося, розгубила від хвилювання всі слова і ніяк не могла закінчити думку. Це було нестерпно… Намагаючись не цокотіти зубами, вона мовила:
— І от я прийшла…
Розділ тринадцятий
Еге, що й казати, і Юсуф, і Зулейха повелися не надто добре.
Юсуф був людиною простою. Попервах він мав справжні почуття до своєї дружини. Скільки разів із погано прихованим сумом він намагався розкрити душу Зулейсі. Але Зулейха, радо віддаючись Юсуфовій пристрасті в ліжку, тим часом ревно оберігала від нього своє серце й нізащо не дозволяла туди проникнути.
У такі хвилини молода жінка затуляла чоловікові рота швидким поцілунком, спиняючи будь-які його спроби почати щиру розмову.
— Годі, Юсуфе, облиш… Уяви, як смішно це виглядатиме… та й не зрозуміємо одне одного…
«Не зрозуміємо одне одного!..» Юсуф відчував у її словах зверхність, почуття власної вищості, а це принижувало його чоловічу гідність і завдавало справжнього болю.
Коли минуло сп’яніння палкої пристрасті перших тижнів, на світ Божий вийшли ще глибші протиріччя між ними. Справді, двом людям, яким доводиться жити разом, завжди нелегко кинути свої звички і чимось поступитися заради іншого. А коли один з них вважає себе кращим в усьому і завжди прагне зберігати дистанцію, гордує, тоді справа ускладнюється ще більше.
Зулейсі не подобалися деякі риси Юсуфової вдачі, і вона будь-що хотіла його змінити. Молода жінка думала, що постійними нагадуваннями і критикою можна швидко змінити людську натуру, а тому супротив чоловіків сприймала як звичайну впертість і ранила його відчуття власної гідності злим глузуванням. Юсуф не довго терпів таке поводження з собою і поступово почав віддячувати тим самим.
Можливо, вони зуміли б якось порозумітися, якби говорили про все відверто чи просто сварилися. Але Зулейха й далі погордливо мовчала, ніби не бажала опуститися до того, щоб йому відповісти, тож не дивно, що скоро нерозуміння між ними набуло невиліковної форми.