На додачу були ще туга й смуток, спричинені самим життям, яке безрадісно минало або в батьковій кімнаті, або серед одних і тих самих облич мешканців маєтку. Як хворі помічають, що біль у їхньому тілі посилюється від ліжка, до якого вони прикуті, від навколишніх предметів, людей і погоди, так і вони знали, що цю нудьгу породжують вони самі, але не могли подолати неприязнь і ворожість одне до одного.
І хоча що місяць, то слабшало фізичне кохання, яке іноді ще захищала Зулейха, у них залишалося спільне почуття, — любов до хворого батька, горе і страх, які вони обоє відчували, бачачи, як він згасає день при дні.
Юсуф так дивився на Алі Осман-бея, так дбайливо доглядав його, ніби рідний син, що це зворушувало Зулейху до сліз, їй хотілося кинутися йому на шию, розцілувати в обидві щоки — зовсім не так, як вона робила це звичайно.
Ці почуття мали б, здавалося, лише посилитися після смерті Алі Осман-бея, а осиротіла Зулейха — шукати розраду в Юсуфі і ще більше зблизитися з чоловіком. Та цього не сталося. Зулейха нікому не дозволила розділити з нею її велике горе і вперто шукала самоти.
Не можна сказати, що Зулейха не відчувала вдячності і до свекрухи, і до чоловіка, але водночас вона вважала, що скорбота їхня неглибока, а втішання надто прості. А тому уникала всіх у домі.
Почувши, що Юсуф заходить до неї в кімнату, Зулейха лягала на ліжко і вдавала, що спить, а якщо розмови було не уникнути, то підводила голову і зухвало посміхалася:
— Не хвилюйтесь за мене. Зі мною все гаразд. Це мине. Стільки життєвих бур ми вже пережили… Мені треба відпочити… Я дуже вам вдячна за ваше співчуття… Але ще раз вам кажу: треба просто зачекати, більше нічого…
Та Юсуф помітив, що меланхолія дружини посилюється, і запропонував їй поїхати до Стамбула. Він сподівався, що літо, проведене в Адані або Якаджику, буде корисним для її здоров’я, а ще, можливо, якось поліпшить їхні стосунки.
Зулейха здавалася ображеною на всіх і вся, навіть на Стамбул, і спочатку обрала готель на спокійному боці Протоки.
І, доки це було можливо, якийсь час намагалася триматися подалі від усіх.
Їй не хотілося бачити навіть дядькову родину, тому перші два тижні вона обмежувалася кількагодинними офіційними зустрічами з ним.
Навпаки, тепер вона більше спілкувалася з Юсуфом, і, коли вони вечорами каталися на човні по морю, вона показувала йому даленіючі пагорби Бебека і розповідала про своє дитинство. Та минуло зовсім небагато часу, і Зулейху оточили спочатку родичі, потім інші друзі, а поступово ожив у ній і потяг до світського кола, і такі її щирі нарікання на нього скоро забулися.
За останні п’ять років Стамбул дуже змінився, в новому житті з’явилося більше розваг. Здавалося, що після освоєння західного телеграфу до невпізнання змінилося все, аж до манери вдягатися і розмовляти.
За цей час устиг дуже змінитися і дядько Зулейхи, Шевкет-бей. Дипломат, що свого часу впав у неласку і змушений був покинути справи, тепер повернув собі колишню пошану і довіру й знову був у вирі суспільного життя. Ставши членом двох меджлісів і комісаром компанії, він більше не мав причин ображатися на революцію та уряд, як раніше. Хоча Шевкет-бей і вважав, що світська держава надто радикальна, політика будівництва залізниць сумнівна, а постулати етатизму[44] небезпечні, стан справ у цілому його влаштовував. А якби звертали увагу ще й на розумних, досвідчених і грамотних діячів у глибинці, в буджаках,[45] то стало б іще краще.
На його думку, революція нагадувала розпещене мале дитя, яке спочатку все руйнує і ламає, лякаючи сім’ю, а поступово все ж починає набиратися розуму і стає серйознішим. Отож Шевкет-бей поблажливо ставився до всіх перегинів цього «дитяти», які називав незрілістю, і провіщав революційним змінам гідне продовження.
Серйозні зміни сталися і в друзів, котрі інколи заходили відвідати Зулейху. Хтось мав тепер власні родини, з’явилися нові обличчя. Були й ті, хто випав з цього кола, бо їх, як і Зулейху, розкидало по різних краях Анатолії або ж вони просто збідніли. Але таких виявилося небагато, а тому вона навіть і не згадала про них.
Спочатку Зулейха намагалася триматися від друзів осібно, так, мовби їх більше не пов’язувало нічого, крім уривчастих спогадів. Але їй це не вдалося. Вони чіплялись до неї, мов реп’ях до одежі.
Одного дня, коли Зулейха з Юсуфом приїхали в дім Шевкет-бея в Еренкьоє всього на кілька годин, вони залишилися там на три дні. Відтак і друзі почали запрошувати їх на вечері та на морські прогулянки.
Зулейсі подобалося почуватися такою собі наїжджою з глухої провінції, яка вже й призабула, як розмовляють і розважаються нормальні люди. Та це було лише кокетуванням.
Ніби велика актриса, граючи роль селючки чи прислуги, під машкарою простоти своїх убрань і наївності в поглядах вона підносила всю свою витонченість і чарівливість.
Стояло літо, найчудовіша пора року, коли й сорок підупалих духом нещасних можуть відчути раптом жагу оновленого життя. Отож літо, а надто атмосфера загального схвалення потроху запаморочили Зулейсі голову.
Якось увечері вона сказала Юсуфу:
— Мені вже страшенно набридло жити поряд з протокою. Якщо хочете, переїдьмо в яке-небудь інше місце…
І вже наступного дня, зібравши валізи, вони перебралися на Бююкада.
Зулейху було не впізнати — вона ніби одужувала після серйозної хвороби.
Силіфке вивітрився з пам’яті, від прожитих там п’яти років залишилися лише неясні спогади.
Іншими стали і її спогади про батька. Вона більше не страждала, згадуючи ті гіркі дні біля ліжка хворого, і навіть дивувалася, як же швидко закінчилася та ідилія, що, як їй здавалося, мала заповнити все її життя. І як швидко забулося її горе…
Спогади про Гьольюзю стали для неї ніби декораціями для ролі дівчини з села, яку вона обрала для себе. Зараз усе, що вона бачила там — і неозоре море туману, котрий розстилався перед вікнами особняка взимку, і дощі, і невимовний смуток, що огортав її серце, коли вони дивилися з берегів Ташуджу на відкрите море, — живило її фантазію. З набутих вражень вона вигадувала для своїх слухачів історії, не згірші за ті, які пишуть у романах.
Її чоловік ніби був задоволений, хоча трохи й губився в цьому натовпі. Його тішило, що він не помилився в своїх припущеннях, проте він і гадки не мав, до чого могли довести ці зміни його Зулейху, а та знов упадала в крайнощі.
Юсуф, який досі вважав, що він у Силіфке і найбільш прогресивний, і добі потрапляє, серед місцевої публіки почувався скуто, конфузився, боявся в чомусь помилитися і тим викликати загальне глузування. Та йому дуже не хотілося показати себе неотесаним провінціалом, новачком. Гордий від природи, він намагався не подати знаку, що насправді почувається серед нового оточення ні в сих ні в тих, а тому часом поводився різко і загонисто, і з боку могло здатися, ніби це люди навколо йому неприємні.
Він за чисту монету сприймав усе, що бачив у вищому світі, щиро погоджуючись із тим, що нинішня боротьба за оновлення — справа не менш свята, ніж колишня боротьба за незалежність.
Та Юсуфу не подобалося в чоловіках і жінках з нового товариства, що їздили з ними на морські прогулянки, як вони аж надто вільно і розкуто (сказати б, безсоромно) поводяться. Вони дозволяли собі забагато не тільки в розмовах, чим обурювали й дратували Юсуфа, а ще його Зулейха перейняла їхню розпусну поведінку, яка так не пасувала до її звичайно гордовитого і серйозного вигляду… Іншим часом вона б упала в його очах, та зараз Юсуф змусив себе повірити, що все це — неминучі культурні зміни нової доби, і, коли його раптом ледь не перекорчувало від того оточення, все ж терпів, картаючи себе, що відстав од часу.
Взимку Зулейха повернулася в Силіфке зовсім іншою людиною. Вона тепер не бажала й далі залишатися в особняку і дивувалася, як змогла жити тут так довго.
Хоча Енісе-ханим і намагалася нерішуче заперечити проти такого рішення, але вони переїхали до великого будинку в містечку, відкрили салон для родин вищих чиновників, для молодих людей, які приїхали до нових установ зі Стамбула, почесних гостей, що інколи навідувалися в Силіфке. Там були танці, грали в бридж, і Зулейха з радістю керувала цим салоном, геть забувши про колишнє своє презирство.
44
Етатизм — один з напрямів політичної думки, який визнає пріоритети держави в усіх сферах суспільного життя.