Тому дуже дивно було, коли Зулейха що-небудь хотіла йому сказати чи передати і підкликала до себе, а він дуже ввічливо їй відмовляв:
— Даруйте, ханум-ефенді, будьте ласкаві, просу до нас сюди, — і запрошував її на палубу під капітанським містком.
Юсуф підмітив цікаву річ:
— «Ташуджу» — просто пароплав переселенців з островів, — примовляв він, — від Міділлі до Кіпру, з кожного острова по мешканцю є… Лише з Криту бракувало, а тепер — повний набір.
Та для Баба-ефенді мало було лише представляти на кораблі Крит. Він повсякчас доводив, що Крит кращий за інші острови, намагаючись показати його панування, і одно повторював: «Та годі вам, неуки… їх і островами гріх назвати», сіючи таким чином розбрат на кораблі.
Одне тільки було прикро: маючи блискучу (як і зуби) пам’ять, розповідаючи з усіма подробицями про пригоди полковника Васоса[53] й дитинство Венізелоса,[54] зараз він усе ніяк не міг запам’ятати, куди й навіщо вони пливуть на цьому незнайомому йому пароплаві, і часом запитував Зулейху:
— Сказіть, будь ласка, ханум-ефенді, а куди ми все пливемо?.. І де се озеро? І я там зитиму?
Зулейха дивом дивувалася тій безтурботності, з якою цей старий по хвилинних роздумах пристав до незнайомих йому людей, не знаючи ні сном ні духом, хто вони, куди прямують, і не думаючи про те, де доведеться вмирати, якщо його раптом висадять на півдорозі. Насправді такому спокою можна було лише позаздрити.
А вона сама? Адже вона не більше за цього старого знає про те, куди вони приїдуть і що чекає їх у майбутньому. Скоро закінчиться їхня морська мандрівка. У тих місцях узбережжя, що починалися за Мерсіном, Фініке та мисом Гелідонья, на пристанях, на яких вони знов інколи виходили з Юсуфом, вже відчувалися кольори й запахи, властиві Гьольюзю.
Авжеж, їхня подорож добігала кінця. За кілька днів знову доведеться зустрічатися з людьми, якось протистояти плинові того життя, до якого, як їй здавалося, вона зараз зовсім не готова.
Більше не було того стану приємного спокою, який, здавалося, навіювала безлюдність морських просторів. Досить було їй уявити знайомі обличчя людей, що зустрінуть її в Силіфке, свою свекруху, як серце Зулейхи починало прискорено битися, і в неї темніло в очах.
Розділ двадцять шостий
І знову хвиля полуденної спеки й задухи накрила «Ташуджу».
Після Анталії пароплав вийшов з відкритого моря, скерував ніс на суходіл і, обігнувши скелястий мис, зупинився посеред бухти.
Це була якась дивна місцевість — жодна хатинка не прозирала крізь зелені бухти, здавалося, поблизу немає людського житла.
До Зулейхи, яка вже кілька годин знеможено лежала в шезлонгу на палубі, підійшов Юсуф і спитав:
— Ви спите?
Зулейха підвелася.
— Ні, — відповіла. — Я роздивляюся обрії.
— І вам не цікаво, чому це ми раптом зупинилися коло відлюдного берега?..
— Сьогодні так жарко, що в мене голова стала капустяна від спеки, я навіть і не подумала про це. Ще один сюрприз, так?
— Щось схоже на те… Ми тепер заплили в морські кордони нашого вілаєту… Стоїмо неподалік від мису Анамур. Завтра, якщо пощастить, будемо вже в Ташуджу… Отож сьогодні — останній день нашого плавання. І я пропоную вам відпочинок на пляжі як прощальний номер програми. Я вам покажу, що наші пляжі не згірші того, що вам так сподобався тоді в Дікилі.
Зулейха розсміялася:
— Суперництво вілаєтів?
— А якщо ви трохи нездужаєте сьогодні, як мені здалося, то повірте — цілюще купання в цій прекрасній бухті як вітром звіє усі хвороби.
Невдовзі човен з «Ташуджу» висадив Юсуфа та Зулейху на берег край гаю вічнозелених ріжкових дерев. Коли вони вийшли з човна на сушу, Зулейха побажала прогулятися поміж дерев.
— Щось мене трохи захитало… Це вперше таке… Мені навіть не стільки вода потрібна, скільки затінок, — говорила Зулейха і раз у раз сідала під деревами, набирала в жменю землю, підносила до обличчя, вдихаючи її аромат.
— Нічого дивного, — сказав Юсуф. — Сьогодні вже двадцять восьмий день нашої подорожі. Можна сказати, половина кругосвітньої… Вам, напевно, вже обридло.
Зулейха злякалася, що Юсуф може образитися, і, сміючись, сказала:
— Ні-ні, що ви… Про «Ташуджу» в мене залишаться якнайкращі спогади.
Вони думали, що зовсім самі в цьому гаї, але раптом помітили двох маленьких дівчаток. Юсуф і Зулейха пішли за ними і вийшли на баштан з кавунами. Старий критянин, схожий на Баба-ефенді, запросив їх до обвитої зеленню альтанки поряд з колодязем і з палкою молитвою та хвалою на устах розрізав кавуни.
Юсуф прихопив із собою фотоапарат.
Зулейха покликала до себе двох дівчаток — внучок критянина — і трохи попозувала. Потім, коли стало прохолодніше, вони знову, прогулюючись між деревами, спустились до берега моря.
Тут берег не був величезним піщаним пляжем, як у Дікилі.
Коли тут, на Середземному морі, за південного вітру розігрувалися шторми, хвилі, що накочували на берег, ламали скелі: там виднівся невеликий острівець, з якого досі стриміло коріння дерев, у іншому місці вода проточила величезну пустоту біля підніжжя скелі, ще далі громадилися купи кам’яних уламків, схожих на залишки пароплавної пристані.
Гай ріжкових дерев довкола затоки місцями спускався аж до берега і нависав над морем з країв прямовисних і голих плато, які здалека скидалися на бетонні уступи на схилах.
Юсуф довго ретельно вибирав місце для купання Зулейхи. Нарешті знайшов, приніс туди у невеликій сумці червоний купальник, куплений в Айвалику. Вибачився, що йому не вдалося роздобути що-небудь, схоже на тапочки.
— Тут усе-таки дно кам’янисте, — сказав він. — Я тут пройшовся, подивився: ще ноги пораните. Може, я збігаю швиденько до цього садівника-критянина? Раптом у нього знайдуться які-не-які капці. Звісно, за гроші.
Така щира його готовність допомогти розсмішила Зулейху, і вона сказала:
— А що станеться? Чи мої ноги якась коштовність, що їх і торкатися не можна?
Так сказавши, вона стала на пісок і, щоб не залишилося більше питань, заходилася роззуватися і скидати шкарпетки.
Юсуф залишив Зулейсі купальник та рушник і мовив:
— Що ж, тепер тут розпоряджайтеся, як у Дікилі… А я дещо пошукаю. Цікаво, чи вдасться знайти трохи стиглих стручків?
Це був привід, щоб на час купання залишити дружину саму: хай почувається вільно і робить, що їй заманеться.
Зулейха ще не забула блаженство і спокій тих годин, коли раювала, сидячи на піску на мілководді в Дікилі. Але тут їй не вдалося сісти у воду, бо вже за десять-п’ятнадцять кроків море стрімко глибшало, а на дні з’являлося каміння і водорості.
Пройшовши трохи, вона швидко втомилася. Потім вилізла на уламок скелі, звісила ноги у воду.
Коло підніжжя скелі лежала пляшка, схоже, з-під газованої води. Цікаво, як вона туди потрапила? Зулейха пригадала розповіді про людей, які загубилися в морських просторах, і, сподіваючись таким чином дати про себе знати, вони з надією вкладали записки в пляшки й кидали їх у море. З дитячою цікавістю вона спробувала дістати пляшку, щоб перевірити, чи немає там і справді послання. У цей час над піском промайнула легка тінь: повз неї швидко прослизнула морська змія і зникла під скелею.
Побачивши її, Зулейха скрикнула і рвучко задерла ноги на скелю.
Вона зрозуміла, що більше не наважиться спустити ноги у воду, і це її дратувало.
На те не було ради, тож, трохи зачекавши, вона покликала Юсуфа. Добре, що він відійшов ще не надто далеко. Той відразу ж відгукнувся і вийшов на берег.
— Що сталося?
— Не питайте… Тут змія… Я тут застрягла…
— Не бійтеся… Це ж морські змії. Вони безпечні.
— Можливо… Але це все нерви… Мені здається, що тільки-но я опущу ногу у воду, як вона обів’ється довкола мене.
Юсуф розсміявся:
— Ви маленьку змійку за якогось дракона маєте, їй-богу. Зніяковіла Зулейха почала прибріхувати:
— Вона зовсім не така, як ви думаєте, метрів два завдовжки.
— Вам, напевно, здалося.
— Можливо… Але підкажіть мені, як звідси вибратися.
— А тут порадами не допоможеш… Знову дядькові морока.
— Що ви сказали? Я не зрозуміла.
— Я кажу, знову дядькові морока. Це такий вислів. Означає, що мушу йти туди сам. Там мілко?
— Не знаю, місцями глибоко, але загалом, здається, мілко.
— Я зможу пройти, якщо високо підкочу холоші? У мене ноги довгі.
Юсуф до голінок закотив штани і увійшов у воду. Але там виявилося глибше, ніж сказала Зулейха. Юсуф походив управо-вліво, щоб знайти мілкіше місце, і враз провалився в яму до пояса.
Зулейха знов сіла на скелю, щоб не стояти так близько до Юсуфа в самому купальнику.
— Сталося те, що сталося, — сказала Зулейха і не могла стримати сміх, спостерігаючи за Юсуфом, якому було справді непереливки. — Не гоже сміятися, звісно, коли й ви в такій безвиході, та це нерви… Тільки будьте обережнішим. Якщо змія й до вас ще підпливе…
— Тоді я заскочу на скелю, до вас. Подамо «Ташуджу» сигнал про допомогу.
— А зараз нам що робити?
— Ну, звісно, переловити тут усіх змій нам не вдасться і територію очистити ми не зможемо… Тож зробімо так, як у Чанаккале — ви знов сядете мені на плечі.
Зулейха, почувши про його наміри, розсердилася. Ото вигадав! У Чанаккале вона була вдягнута, а не практично гола, як зараз: у якійсь мокрій шматині завбільшки з хустку, що поприставала до тіла. Зараз було б просто смішно, якби вона так само звісила ноги і вхопилася Юсуфові за чуприну. Але, здається, був єдиний вихід — послухатися Юсуфа.
Вона все ще нервово сміялася.
— А ви подумали про свою сорочку, яка стане такою самою, як і ваші штани, якщо я сяду вам на плечі?
— Тепер уже однаково. Та годі вам, я ж не можу вас тут залишити… Все можна пережити.
Юсуф, немов носильник, що збирається звалити на себе вантаж, зігнувся перед скелею і підставив дружині спину.
Зулейха подумала, що їй зручніше влаштуватися по-іншому — сісти на плече, а ноги звісити назад. Так вона й зробила. Але в такому положенні важко було триматися. Зулейха простягла праву руку до Юсуфового лоба, а пальці зчепила у нього на потилиці.
Хоч який був сильний Юсуф, йому ледве вдавалося утримувати рівновагу. Вода доходила йому до стегон, і він спотикався майже на кожному кроці.
Кілька разів він разом із Зулейхою мало не впав у море.
Зулейха теж повільно почала сповзати до його грудей, її зчеплені руки спершу опустилися з лоба йому на обличчя, потім на підборіддя, на шию.
І в якусь мить Зулейха відчула себе оголеною жінкою в дужих чоловічих обіймах, і цей чоловік притискав її до себе так міцно, як може притискати свою милу до грудей палкий коханець, не тямлячи себе від сильного збудження.
Їх підборіддя доторкалися одне до одного, руки стискалися з силою тятиви лука, груди тісно притискалися.
У цю хвилину погляд Зулейхи зустрівся з поглядом Юсуфа, і вона побачила в ньому сум’яття й відчула те пристрасне бажання, яке його зараз охопило.
Це була випадковість, яку навіть важко собі уявити. Їх тіла згадали одне одного, руки сплелися в палкому жаданні. Зулейха вся тремтіла, заплющивши очі. Юсуф так міцно притискав її до себе, що вона ледве зводила дух. Вона чекала, трохи розкривши уста…
Але минали секунди, а того, що чого сподівалася, не відбувалося. Коли вона знову розплющила очі, то побачила перед собою зовсім іншого Юсуфа: кров відлинула від обличчя, спокійний, стиснуті губи…
Важко дихаючи, Юсуф опустив дружину на землю. Потім витер чоло від великих горошин поту і, важко дихаючи, сказав:
— Ви зовсім легка… Але у воді йти важко.
А потім залишив її саму, щоб вона перевдяглася, і пішов собі.
54
Венізелос — грецький політик, народився на Криті,був ініціатором критського революційного руху і повстання, внаслідок якого Крит, що був під турецькою окупацією, здобув автономію.