Зулейха безліч разів порівнювала їх — батька й старшого материного брата. Наскільки ж Шевкет-бей, попри свій вік, був сучаснішою, розумнішою і освіченішою людиною! А як її дядько піклувався про сім’ю. Навіть вороги поважали його. Французи, які намагалися вбити її батька в Адані, тут ходили з дядьком попідруч, запрошували його на вечори і бали в посольстві, а якщо він нездужав, то через іноземних офіцерів питалися про його здоров’я. Отака різниця була між цими двома людьми!
Серед їхніх родичів знайшовся сміливець-юнак, що посмів заміритися на французького поліцейського, коли той хотів обшукати його. Покаранням для того, хто чинить опір військовослужбовцеві країни-переможниці, могла бути й страта. Та коли Шевкет-бей дізнався про цей випадок, він одразу вирушив у посольство до Перно, відтак помчав до генерала Франціє д’Еспере[8] і випрохав-таки для хлопця помилування.
Зулейсі бракувало часу, щоб по-справжньому пізнати свого батька. Не можна сказати, що вона не любила цього втомленого і розшарпаного військовика, який у свої нечасті приїзди до Стамбула з кожним роком просто на її очах усе більше вбивався в старі літа. Як часто повторювала міс Лорлей, їхня вчителька в коледжі, любов до батьків — це доброчесність і святий обов’язок кожного. Зрідка чи то літніми вечорами в садах Бебека, слухаючи прекрасну музику, чи місячними ночами, пливучи з друзями по коледжу на човні протокою, Зулейха раптом несподівано згадувала про свого бідолашного батька. У ті рідкі хвилини її огортав сум, інколи вона навіть плакала. Але ці нав’язливі злети й падіння були зовсім не схожі на ту сердечну тугу, якої так побоювалась її мати і яку відчуваєш, читаючи гарний вірш чи роман.
Будинок Зулейхи скидався на лазарет. У ньому заборонялося швидко ходити, голосно сміятися й співати пісень. У такій родині, де батько весь час десь далеко, а мати завжди задумлива й мовчазна, здавалося, неможливо почуватися щасливою. Насправді все було інакше. І до того ж, як казала міс Лорлей, Зулейха була сміливою дитиною, яка не дозволить життю себе підім’яти.
Життя Зулейхи було насиченим: уроки, спорт, розваги.
Удень вона навчалася в коледжі, а вечорами гуляла з друзями. Вони відвідували вечори, які організовували в садах чи в салонах, або ж разом з вірменськими й грецькими дівчатами, що виросли в їхньому районі, йшли на море і прогулювалися берегом. У суботу, відразу після школи, вона неодмінно вирушала в особняк до Еренкьоє, а ранком понеділка першим потягом поверталася до школи. А там, у дядька, на неї чекали й інші розваги. І всі вакації також проходили в Еренкьоє. Тож можна сказати, що додому Зулейха приїздила як на гостину.
З тих ідеалів, що виникли під впливом висловлювань міс Лорлей, прочитаних американських романів, повчань викладачок-американок, розповідей про вірменських дівчат, які, провчившись три-п’ять років у коледжі, знайшли шляхи й ушилися до Америки, в голові дівчини утворилася неймовірна лемішка. І, беззастережно вірячи книжковим гаслам на кшталт «кожен має жити своїм життям», «жодні прихильності не мають завадити нам іти дорогою нашого щастя», Зулейха зневажливо ставилася до турецьких дівчат, які звикли триматися за материну спідницю й цілком залежали від подачок чоловіків.
Не без допомоги викладачок-американок забравши собі в голову, що, успішно закінчивши коледж, хай навіть проти волі сім’ї, вона зможе поїхати до Америки за рахунок школи, Зулейха вже зараз жаліла бідних турецьких дівчат, приречених скніти усе подальше життя в напівзруйнованих будиночках край протоки.
На той час ярмарок на тому боці протоки, де мешкали греки[9] був найбільш пожвавленим місцем. Вечорами там можна було побачити іноземних військових, що прогулювалися попідруч або танцювали з місцевими гречанками й вірменськими дівчатами в ресторанах, прикрашених різнокольоровими прапорами. Коли сутеніло, на броненосцях спалахували електричні вогні. Можна сказати, що мешканці протоки вже багато століть не бачили подібної блискучої, сяйливої краси на морі.
Зулейха, розбуджена опівночі звуками шарманки й гітари, спостерігала, як на узбережжі знов спалахують вогні. Це святкували здобуту в Анатолії чергову перемогу над військом голодраних і неозброєних партизанів, яким, очевидно, не довго вже гуляти по світу!
Зулейха в такі хвилини думала про те, що і її батька так само могли вбити, тоді серце її умлівало від туги, а веселощі на вулиці не тішили. На недільних відправах у церкві, куди турецьких дітей приводили лише задля того, аби прищепити їм смак до музики та віршів, вона повторювала подумки слова однієї молитви, що виконувалася в супроводі органа, — за цього нещасного чоловіка, який офірував заради пустопорожніх мрій і собою, і своїм дитям.
Та раптом усі ці веселощі з шарманками й гітарами заразом урвалися в найнесподіваніший момент.
Де й поділися прапори з ресторанів в Арнавуткьой, згасли електричні вогні і ночами на набережних було темно, хоч око виколи.
Вже не прогулювалися вулицями попідруч з вірменськими дівчатами й гречанками іноземні офіцери. Вони тепер тільки хутко пробігали, не озираючись навсібіч, так ніби в них раптом з’явилися нагальні справи.
Щоранку, звернувши погляд на море, Зулейха помічала, як щораз меншає кількість броненосців і торпедоносців. У районі почалася тиха паніка, вервечкою посунули переселенці. Дехто зі знайомих Зулейхи, а також багато шкільних друзів замикали домівки і виїжджали до Франції, Греції та інших країн. Замість переселенців районами тепер проходжалися офіцери урядових військ у своїх грізних папахах.
Одяг цих офіцерів не мав того показного лиску й шику, як у тих, інших. Та, забачивши їх, Зулейха відчувала в серці досі невідому їй гордість. А ще вона думала про той день, якого вже не довго чекати, коли серед цих гідних найвищої пошани людей вона стріне свого батька, і тоді їй на очі наверталися сльози.
Якось уранці Зулейха побачила, що в Мармурове море вирушають останні броненосці, а наступного дня в саду свого дядька в Еренкьоє вже спостерігала за тим, як перший анатолійський батальйон увіходить у місто Багдадським проспектом.
Усі дорослі й малі мешканці маєтку збіглися до огорожі. І доки проходили військові, Шевкет-бей, поважний чоловік, радіючи, як божевільний, зі сльозами на очах вигукував: «Ми вже й не сподівалися, що Аллах дасть нам дожити до цього дня!»
Кровопролиття нарешті скінчилося, й почалося перемир’я.
Відтепер по-справжньому варті чогось командири, які здобули цю перемогу, могли вважатися спасителями батьківщини. Адже вони осягнули всі тонкощі політичної обстановки і, не доходячи до крайнощів, довели, що всього можна домогтися виключно дипломатичними шляхами.
Зулейха вкотре переконалася в тім, якою неординарною особистістю був насправді її дядько — людина виняткової чесноти та неабияких здібностей!
Шевкет-бей вирушив з візитом до паші[10] урядових військ, які розмістилися на вулиці Диван-Йолу в Шарк Махфелі, і зустріч пройшла вельми успішно. Літній дипломат витяг з рамки фото свого друга генерала Пеле, з його ж дарчим написом, а на її місце вставив світлину паші, про якого сказав, що той зовсім не дурень.
Два місяці Зулейха нетерпляче чекала повернення батька. Якщо раніше вона соромилася навіть згадувати його ім’я, то зараз не знімала з шиї медальйон з його фотографією ще часів Балканської війни.[11] І вночі, лежачи в ліжку, підносила його до губ і цілувала.
Батько, який на Балканах був усього лише майором, зараз мав звання полковника. Либонь, його зовсім змінили полковницькі знаки розрізнення на вилогах та знакомита папаха на голові, сам вигляд якої наганяв холоду.
Відтепер вечорами — як кілька місяців тому гречанки та вірменські дівчата з іноземними офіцерами — вона гулятиме з ним берегом моря і сидітиме в кав’ярнях. А потім батько з донькою поїдуть автомобілем на закупи до магазинів Бейоглу. І її батько походжатиме магазинами, кінцем нагайки ляскаючи себе по блискучих чоботях, а всі ці вірменські та грецькі продавчині, які так полюбляють спиратися ліктями на прилавки, змушені будуть виструнчуватися перед ним!
8
Франше д’Еспере Луї Фелікс Марі Франсуа (1856–1942) — французький генерал східної групи армій союзних військ Антанти на Балканах.
10
Паша— почесний титул, який султан міг присвоїти губернатору або генералу (приблизно те саме, що й «сер» або «пан»).
11
Балканська війна (1912–1913) — війна Балканського союзу (Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія) проти Османської імперії.