Луїджі Піранделло
Старі й молоді
УДК 821.131.1-31
П 37
Серія «MAGNUM OPUS»
Піранделло Луїджі
П 37 Старі й молоді / Луїджі Піранделло ; пер. з італ. Мар'яна Прокопович. — Львів : Видавництво «Апріорі», 2025. — 456 с.
ISBN 978-617-629-925-7
УДК 821.131.1-31
Переклад зроблено за виданням:
Luigi Pirandello, «І vecchi е і giovani» / Mondadori, Milano, 1992
Фінансується Європейським Союзом. Однак висловлені думки та погляди належать лише автору(ам) і не обов'язково відображають погляди Європейського Союзу або Європейського виконавчого агентства з освіти та культури (ЕАСЕА). Ні Європейський Союз, ні орган, що надає грант, не несуть за них відповідальності.
All rights reserved
Усі права застережено
ISBN 978-617-629-925-7
© Мар'яна Прокопович, переклад, 2025
© Марія Гумецька, обкладинка, 2025
© Видавництво «Апріорі», 2025
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
Після зливи вночі цей довгий сільський путівець, який весь час зміївся, немов вишукуючи не такі виснажливі підйоми і крутосхили, став непрохідним. Утім, прикрішим за негоду і завдану нею шкоду було не це. Вочевидь, до зусиль будівничих, які зводили тут підмурівки та кріплення, прокладали й споруджували цю дорогу, щоб людям легше було ходити по нерівностях цієї пожолобленої й кривулястої місцевості, ставилися тут зі зневагою і мало не вороже: підпори завалилися, кріплення розсипалися, а поміж руїнами навпростець розбігалися стрімкі стежки. Дощ усе ще накрапав. У блідому світанні вчувався крижаний подих західного вітру; і з кожним його поривом у тих місцях, де краєвид тільки-но випірнув із темних, вологих тіней бурхливої ночі, здавалось, виникало тремтіння. Воно пробігало від оповитого туманом міста на високому пагорбі до узгір'їв, долин та рівнин, усе ще вкритих почорнілою стернею, і аж до моря, каламутного й скуйовдженого. Дощ і вітер немов утілювали завзяття жорстоких небес, що лютували над запустінням цього крайнього узбережжя Сицилії, де височіло мовчазне Джірдженті[1] й скупчились жалюгідні рештки його прадавнього життя; дивно було, як воно вціліло в цій порожнечі часу, без подій, залишене на поталу безпросвітній убогості. Поміж високих загорож з волохатих м'ясистих і покручених опунцій, живоплотів з агави та висохлих кущів ожини і потрісканих низьких кам'яних стін подекуди виринали то перекошені стовпи, які підтримували розбиту, іржаву браму, то неоковирні, убогі каплички, які, нерухомі й самотні, визирали з-під колючого гілля мокрих дерев і, замість умиротворення, вселяли сум'яття, адже споруджені вони там були для того, щоб нагадувати подорожнім (переважно селянам і візникам) про їхню віру, хоча ті дуже часто з відкритою чи прихованою люттю демонстрували, що геть забули про неї. Іноді на них сідала якась сумна заблукала пташка, боязко змахуючи мокрим пір'ям; вона приглядалася, але не наважувалась навіть подати свій жалібний голос серед такого убозтва. Натомість свій голос — ще й як! — подавала біла кобила, осідлана кумедним верхівцем у червоних штанях і бірюзовій куртці. Проте при ближчому погляді кобила ця теж виявилася вартою співчуття: стара і втомлена, час від часу вона пирхала, низько поводячи головою, ніби їй більше несила було місити болото на цьому путівці; а вершник, який лагідно підганяв її, навіть у цьому яскравому мундирі бурбонського вояка мав не менш жалюгідний вигляд, ніж його тварина; руки його були червоні, закляклі від холоду, а сам він весь зіщуливсь під вітром і дощем.
— Вперед, Тітіно!
Тим часом китиця його низько посадженого форменого берета бовталася перед ним туди-сюди, у такт з вимученим клусом бідолашної кобили.
Не всі з тих рідкісних перехожих, що мандрували там пішки або тряслись на лінивих віслюках, знали, що князь, дон Іпполіто Лаурентано, усамітнившись ще в 1860 році у своєму маєтку Колімбетра, щоб гордовито засвідчити свою вірність колишньому урядові Королівства Обох Сицилій[2], тримає варту із двадцяти п'яти вояків у бурбонських мундирах. Тож вони, не знаючи, що про це думати, здивовано оберталися й зупинялись, витріщившись на це кумедне видиво, яке з'явилось із розірваної пелени невиразного присмерку.
Їдучи повз здивовані погляди цих невігласів, Плачідо Шаралла, капітан цієї варти, попри холод і дощ, від яких він змок і весь тремтів, випрямляв спину, демонструючи військову виправку; коли ж на шляху йому траплялась капличка, чоловік салютував їй по-військовому; далі скошував очі, щоб поглянути на туго підкручені кінчики своїх намащених жиром рідких чорних вусиків (кляті вуса!) під могутнім орлиним носом, і його лагідний заклик до тварини змінювався на владне: «Но! Но!». Тоді смикав за вуздечку і вдаряв кобилу шпорами, на що Тітіна іноді — грім би її побив! — через таку наругу над її старечою повільністю відповідала не вельми пристойними звуками із задньої своєї частини.
2
Назва держави на території Італії, що існувала в 1816–1861 роках і складалася із Сицилії та південної частини Апеннінського півострова зі столицею в Неаполі.