Пінья вдав, ніби не чує; він кілька разів похитав головою і знову буркнув сам до себе:
— Країна падлюк! Куди не підеш — до Араґони, це рукою подати від Джірдженті, чи до Фавари, Ґротте, Кастельтерміні, Кампобелло… Усі вони населені селянами й копачами сірки, убогими й неписьменними. Їх чотири тисячі тільки в Кастельтерміні! Я побував там минулого тижня, на відкритті осередку Ліги.
— Запаливши лампадку перед Богородицею? — запитав Прéола.
— Бог — це одне, а попи — зовсім інше, недоумку! — гордовито відповів Пінья.
— І під звук королівських фанфар?
— Дисципліна! Усе заради дисципліни! — вигукнув Пінья. — Вони все роблять правильно! Треба було їх бачити… Усі готові й серйозно налаштовані… чотири тисячі… усі згуртовані… вони немов сама земля, жива земля, розумієш? яка рухається і думає… вісім тисяч очей, які розуміють і які дивляться на тебе… вісім тисяч рук… А в мене серце переверталося в грудях від думки, що тільки тут, у головному місті Джірдженті і у відкритому для торгівлі приморському містечку Порто-Емпедокле, не діється нічого, анічогісінько! Ми як тварини! Ба гірше! А знаєш, як живуть люди в Порто-Емпедокле? Як відбувається вантаження сірки? Знаєш?
Марко Прéола втомився; він схилив голову і буркнув:
— Порто-Емпедокле…
І в уяві всіх трьох постав образ того приморського містечка, яке за короткий час розрослося за рахунок старого Джірдженті й тепер стало окремим муніципалітетом. Раніше там, на березі моря, стояло десь із двадцять халуп, що їх сильний вітер регулярно заливав морською піною і засипав піском; там був лиш короткий місток з тонких колод, званий тоді «старим пірсом», та фортеця на березі моря, квадратна й похмура, де тримали засуджених до каторжних робіт — тих самих, які згодом, коли розвинулась торгівля сіркою, спорудили дві широкі дамби нового порту, обабіч того невеликого давнього пірса, який, з огляду на наявність пристані, зберіг свої привілеї: там розмістилось управління порту і біла вежа головного маяка. Не маючи змоги розширятися вглиб, бо за ним височіло мергельне плато, місто розтяглося вздовж вузького узбережжя, і будинки щільно тулилися аж до краю плато, майже насуваючись один на одного. Вздовж узбережжя громадилися сірчані склади, і від світанку до заходу сонця тут безперервно скреготіли вагони, які везли сірку із залізничної станції, а то й безпосередньо з поблизьких сірчаних копалень; чулося нескінченне човгання босоногих людей і чалапання тварин, ляскання по мокрому босих ніг, голосні сварки, прокльони й вигуки під гуркіт і свист потяга, що перетинав узбережжя, прямуючи то до однієї, то до другої з двох дамб на постійному ремонті. За східною дамбою, вздовж берега, вишикувались з приспущеними вітрилами ліхтери[13]; біля куп сірки були розташовані ваги, на яких ту сірку зважували, а потім вантажили на плечі носіїв, званих людьми моря. Босоніж, у полотняних штанях, з мішком на плечах, прикріпленим спереду до чола й закрученим за потилицею, занурені по стегна у воду, вони несли вантаж до ліхтерів, які потім, піднявши вітрило, перевозили сірку на торгові пароплави, що стояли на якорі в порту або за його межами.
— Рабська праця, — мовив Пінья, — від якої іноді, у зимові дні, стискається серце. Зігнуті під вагою вантажу, у воді по самісінькі крижі. Хіба це люди? Тварини! А якщо їм сказати, що вони можуть стати людьми, вони роззявляють рота лише для того, щоб глупо засміятися або вилаяти тебе. Знаєш, чому на дамбах нового порту не споруджують причалів, де вантаження може відбуватися швидше й зручніше, якщо використовувати візки й вагонетки? Тому що власниками ліхтерів є тутешні великі цабе! А тим часом, при всіх багатствах, що їх дає ця торгівля, каналізаційні стоки на узбережжі залишаються відкритими, і люди гинуть від зарази; попри все це широке море немає питної води, і люди вмирають від спраги! Ніхто про це не думає, ніхто на це не скаржиться. Вони всі там мов збожеволіли, геть озвіріли у тій своїй ницій і жорстокій боротьбі за наживу!
— Але знаєш, ти й справді вмієш виголошувати промови! — схвально відгукнувся Прéола. — Ті проповіді, які ти слухав, бувши паламарем, справді пішли тобі на користь!
— Байбай, байбай, як кажуть англійці! — додав Ночо Пінья, грізно витягуючи вперед свою довжелезну руку. — Сьогодні нас, любий мій, триста тисяч душ. І ви скоро почуєте про нас.
Тим часом, подолавши підйом дороги, яка відтак збігала косогором униз аж до протилежного схилу долини, Плачідо Шаралла, занурений у роздуми, хід яких дещо змінили отримані від Прéоли новини, далі гнав Тітіну клусом, прямуючи до Вальсанії. У певну мить йому це набридло, він знизав плечима й роззирнувся навколо.