Власне кажучи, вони не мали змоги нічого зробити вчасно і добре — це стосувалося і навчання, і всього іншого. Змови, битви — то була їхня стихія, а в мирному житті вони були мов та риба без води. На виду, але без певного становища; в літах, але не оточені родиною… Вони, на жаль, пізно й кепсько скоїли всі ті дурниці, яких не встигли скоїти в молодості, коли, з огляду на вік, їм можна було б їх пробачити. І, зрештою, також…
Тут кавалер Као здригнувся, немов дрож пробіг йому по спині. Уже кілька днів його глибоко гнітила серйозність і трагічність теперішнього моменту. Щовечора і щоранку продавці газет голосно вигукували на римських вулицях ім'я того чи того депутата національного парламенту разом із сенсаційним повідомленням то про якусь аферу, то про підкуп з боку того чи того банку. Що робить у несприятливі моменти кожна совісна людина, яка гребує приєднуватись до інших у стаді? Зосереджується, зважує, бере на себе ту роль, яка відповідає її переконанням, і грає її. Так вчинив і кавалер Као. Він взяв на себе роль обуреного і грав її. Однак не міг не визнати перед самим собою, що цей величезний скандал все-таки справляв йому задоволення. Він насолоджувався ним насамперед тому, що, добре вжившись у ті дні у свою роль, виявив у собі красномовство, яке п'янило його: певні його висловлювання здавались йому напрочуд влучними і сповнювали його трепетом та захопленням. Авжеж, авжеж — у ті дні з неба над Італією лилась злива бруду, з цього бруду ліпили м'ячі й кидалися ними; бруд цей прилипав до всього — до блідих, лютих облич атакованих і нападників, до медалей, здобутих колись на полях битв (принаймні вони мали б бути священними, їй-богу!), до почесних хрестів і нагород, до парадних фраків, до вивісок державних установ і газетних редакцій. Бруд виходив з берегів; здавалось, що було спущено всі каналізації вічного міста, і нове національне життя третього Риму неодмінно потоне в цій каламутній, смердючій повені, у цій грязі, над якою з пронизливим криком пурхали чорні птахи підозр і наклепів. У ті дні під попелястим небом, у густому, задимленому повітрі, коли в непривітному світлі сутінків, мов тьмяні місяці, з дзижчанням спалахували електричні ліхтарі, а під безперервним плескотом повільної мжички снували під тремтливими парасольками натовпи, кавалер Као бачив, як на кожній площі зводився ганебний стовп; катом був кожен задрипаний продавець газет, що розмахував, мов зброєю, брудним аркушем паперу, виплодженим у майстернях шантажу, і безсоромно вивергав найбрудніші звинувачення. І жоден страж порядку не спробував закрити йому пельку! Але ще більш безсоромно кричали самі факти. Людина порядку, кавалер Као хотів би будь-що захистити уряд від звинувачень у ганебній змові міністерств з банками та біржею, що лунали в газетах та в парламенті. Він не хотів вірити в те, що банки щедро відсипали урядові грошей на виборчі цілі або на інші, ще темніші й таємніші цілі, і що уряд, роблячи послугу за послугу, пропонував закони, які давали банкам привілеї, і захищав лиходіїв, представляючи їхні кандидатури до урядових нагород і Сенату. Але він не міг заперечувати, що банки відкривали кредит деяким відомим політикам, які в парламенті і через пресу відстоювали інтереси банків-ошуканців, зраджуючи довіру країни; що ці дотепники спочатку спробували приховати те, що вже давно було відомо або про що можна було здогадатися; а тепер, коли всі гріхи вийшли на яв, вони хотіли самі завдати удару в надії, що побиття слабших врятує сильніших. Звичайно, все те багно, що ним виявились закаляні деякі публічні особи, які в прекрасні роки героїчного визволення простягли руку допомоги Вітчизні, викликало обурення в цілій країні, і громадська думка пішла в запеклий наступ на славу революції, шукаючи бруд навіть там. І через це серце кавалера Као обливалося кров'ю. То був крах патріотизму, хай йому біс! І він тремтів під хмарами образ, що линули в ті дні з усієї Італії на Рим, який зображали як купу смердячої падлини. В одній неаполітанській газеті він прочитав, що при зіткненні з цим гігантським трупом слабнуть всі сили, згасає весь ентузіазм і руйнуються всі чесноти. Краще б це місто далі жило з індульгенцій та ювілеїв, здаючи кімнати прочанам, продаючи вірянам вервиці та святі образки! Кавалера Као аж трусило, адже клерикали, звісно, з цього раділи. Іноді, супроводжуючи його ясновельможність в Монтечіторіо[55], він бачив у коридорах і залах депутатів, молодих і старих, новаків і ветеранів, друзів і ворогів міністерства, і всі вони були немов оповиті туманом недовіри та підозри. На його погляд, усі вони вважали, що за ними стежать і пильно їх вивчають; одні демонстративно сміялися, а інші, намагаючись приховати свою блідоту, вдавали, ніби з головою занурились у читання. Деякі з них, попри холодну пору року, потерпали від духоти і вважали, що калорифери погано відрегульовані: тут занадто гаряче! Хто знає, у скількох головах жив жах того, що з хвилини на хвилину їх можуть пронизати очі слідчого судді, озброєні нещадними лінзами, щоб досліджувати й перевіряти їх. Напередодні у кавалера Као склалося враження, що деякі депутати, які палко обговорювали щось у залі, раптово припинили дискусію, побачивши, що повз них проходить його ясновельможність Д'Атрі. Насупившись, він зупинився, щоб придивитися, і від одного з депутатів, який одразу ж відвернувся, почув ім'я Коррадо Сельмі, яке в ті дні було у всіх на вустах; депутат чітко повторив його кілька разів, півголосом, але з відчутним натиском і нотками обурення. Кавалер Као добре знав, що ніхто не наважиться піддати сумніву незаплямованість Франческо Д'Атрі; але могло статися й так, що через свою дружину він теж виявиться заплутаним у скандал із Сельмі, який тепер здававсь усім невідворотним.