Але онде він: ходячи туди-сюди по кабінеті, вже не пам'ятаючи про те, що на нього хтось чекає, забувши й про фінансовий звіт, його ясновельможність, схоже, був стурбований лише болісним дитячим плачем, який, попри зачинені двері, долинав до нього з віддаленої кімнати в тиші будинку. Одного разу він вже ходив туди, щоб подивитися, як там його донечка. Кавалер Као більше не міг стримувати гніву (адже, заради Бога, весь Рим знав, що ця дівчинка… ця дівчинка…) — він підвівся, наче його підштовхнула пружина, і пирхнув носом.
Його ясновельможність зупинивсь, обернувся і глянув на нього. Кавалер Као враз скривився, наче від раптового болю, і сказав, посміхаючись і потираючи рукою ногу:
— Судома, ваша ясновельможносте…
— Так… Ви чекаєте на… Вибачте, кавалере. Я відвернувся… На сьогодні досить, гаразд? Ви, мабуть, втомилися, та й мені трохи нездужається. Певно вже одинадцята, так?
— Північ, ваша ексцеленціє! Ось: десять хвилин на першу…
— Справді? А… а та вистава в театрі, коли вона закінчиться?
— У якому театрі, ексцеленціє?
— Та не знаю, здається, у театрі Костанці[56]. Я маю на увазі… з огляду на дитину… Чуєте, як вона репетує? Ніяк не вгамується. Може, якби прийшла мама…
— Бажаєте, щоб я пішов у театр і покликав її?
— Ні, ні, дякую… Вона все одно скоро прийде. Радше зробіть ось що: мені терміново треба поговорити з Ауріті.
— З кавалером Джуліо?
— Так. Він у театрі з моєю дружиною. Але він може не зайти до нас після вистави. Ви зробите мені велику послугу, якщо підете попередити його.
56
Оперний театр у Римі, споруджений 1880 року на замовлення підприємця Доменіко Костанці.