— Щоб він піднявся сюди? Вже йду, ваша ясновельможносте.
— Спасибі. Добраніч, кавалере. До завтра.
Кавалер Kao глибоко вклонився, втягнувши носом повітря; щойно переступивши поріг, він видихнув його, злісно скривившись, проте ця його гримаса одразу ж змінилася люб'язною усмішкою, коли він побачив лакея в лівреї, що йшов йому назустріч.
Залишившись на самоті, Франческо Д'Атрі міцно притиснув долоні до обличчя. Його блискучий череп лиснів під електричними лампочками світильника, що звисав зі стелі. Він ще трохи побув у кабінеті, далі міряючи його кроками; на його обличчі позначилась утома, а його вираз змінився під впливом похмурих думок, у які він зануривсь. Маленькою зморшкуватою рукою, штивною[57] через вік, він пригладжував свою довгу, канаркового кольору бороду, яка так жалюгідно й безглуздо контрастувала з виразом його обличчя і його обважнілою постаттю. Як же він сам не помічав, що ця борода, так кепсько пофарбована, за нинішніх обставин мала вигляд огидної насмішки? А не помічав він цього тому, що вже деякий час Франческо Д'Атрі більше не керував собою, він перестав бути єдиним господарем власних вчинків. Очі, якими він дивився на себе, більше не належали йому, вони належали іншому Франческо Д'Атрі, який щоранку з'являвся перед ним у дзеркалі з похмурим виразом гнівної приниженості на обличчі, спричиненим видом його пожмаканих, набряклих повік, зморшок і сивини навколо обличчя. І то був не єдиний Франческо Д'Атрі, який відродився в ньому внаслідок старечого розкладу його свідомості і спонукав думати, відчувати, рухатися так, як він тепер не міг, більше не міг, бо цього не дозволяли йому кінцівки, мозок і серце, які з віком щораз більше слабшали. Тепер він був нещасним старим, який залюбки забився б у куток і більше б не ворухнувся; але всі ті численні безжальні інші його «я», які залишились жити в ньому всередині, користуючись його розгубленістю, не давали спокою; вони сварилися за нього між собою, гралися з ним, забороняли йому скаржитися, казати, що він втомився, зізнаватися, що більше нічого не пам'ятає; вони змушували його брехати без потреби, посміхатися, коли йому того не хотілося, чепуритися і робити багато чого такого, що здавалось йому зайвим. Одне з цих «я», наприклад, пофарбувало йому бороду в такий смішний колір; друге примусило його оженитися, хоч він добре знав, що це вже не на часі; третє змушувало його далі триматися цієї найвищої посади, хоч він усвідомлював, що це далеко за межами його сил; ще одне переконувало його всім серцем полюбити цю дівчинку, і хоч він знав, що вона йому не донька, та нещиро виправдовував себе тим, що, мовляв, у нього замолоду теж була донька, якій хтось інший дав ім'я, любов, турботу і багатство, і що на знак відплати і спокути тепер він повинен дати цій дівчинці своє ім'я, любов, турботу і багатство, як ніби вона і була тією його бідолашною донечкою. Але варто йому було піддатися цьому почуттю й визнати дівчинку своєю донькою, як те його «я», що озброїлось помазком і фарбою, почало запевняти його: «Що ж, любий мій, якщо хочеш, щоб тебе справді вважали батьком поруч із твоєю молодою дружиною, тобі годилося б піджовтити трохи ту твою сивину!»; була то дурнувата порада, яку він хотів би відкинути, щоб не виставляти на посміх не тільки свою поважну фігуру, але й в принципі свої справжні почуття до цієї дитини. Та Франческо Д'Атрі лиш боязко заперечив. І ця його жалюгідна і смішна боязкість виявилася саме в тому, як ця його борода була пофарбована. Опинившись у цьому натовпі, немов між багатьма людьми, кожен з яких, здавалося, робив те, що хотів, а його й зовсім не було, він не знав, куди йому податися, ніщо його не тішило, і він боявся ступити в той чи інший бік, щоб не розгнівати котрогось зі своїх жорстоких господарів, і кожне, навіть незначне, рішення коштувало йому страждань і трудів. На жаль, він бачив, у яку трясовину мимоволі потрапив, і не міг знайти виходу. Усе догори ногами, геть усе! Тут, у Римі, — безсоромне нагромадження небачених мерзенних оборудок; на Сицилії ось-ось вибухне повстання. Серед розгулу найогидніших пристрастей, що вирвались на волю внаслідок розпаду національної свідомості, ледь чувся віддалений гуркіт пострілів — перший залп жахливої бурі, що насувалася з жахливою швидкістю. Лиш один-єдиний голос пролунав у парламенті, який показав урядові криваве видиво кількох селян, замордованих на Сицилії, у Кальтавутуро, відважно застерігаючи всіх перед небезпекою, що в країні може вкоренитись згубна віра в те, що можна безкарно вбивати убогих, аби врятувати хапуг, які знайшли притулок у Монтечіторіо. Так, цей сицилійський депутат виклав правдиві факти: сицилійські селяни, розгнівавшись на чужу несправедливість, знайшли відвагу силоміць утвердити своє право й пішли орати державні землі, узурповані місцевими нотаблями, злодійкуватими управителями муніципального майна. Налякані втручанням війська, вони призупинили роботу і кинулися в мерію, щоб вимагати поділу цих земель; за відсутності міського голови на балконі з'явився якийсь його підлеглий, який, щоб вгамувати сум'яття, порадив їм повернутися до оранки. Але дорогою натовп виявив, що шлях їм перегородило озброєне ополчення; вони дали зрозуміти, що чинитимуть опір, і їх спочатку атакували багнетами, а потім, коли вони почали розмахувати в повітрі мотиками, щоб залякати нападників, у них почали стріляти. Дванадцятеро було вбито і понад п'ятдесят поранено, у тому числі кілька дітей, одну з яких пронизало щонайменше сім багнетів. Ця жахлива деталь напрочуд яскраво стояла перед очима Франческо Д'Атрі, і протягом трьох днів, навіть посеред численних клопотів і плутанини думок, вона час від часу виринала і наводила на нього жах. Бо жорстокість того солдата, який знущався з тіла невинної дитини, здавалася йому найточнішим вираженням часу: її, ту саму жорстокість, він бачив у кожному, і це приголомшувало його. Ні поваги, ні пошани до найсвятішого; лише сліпа лють, шаленство ненависті, дике бажання ницої помсти. Він чекав, що його ось-ось вхопить за барки якийсь божевілець, вимагаючи, щоб той відповів за всі свої помилки, давні й нові. Помилки? А хто не помилявся? Але то був час, коли навіть найнезначніші помилки, ті, які в інші часи ми звикли не помічати, впадали всім у вічі, набували в зловісному світлі тих днів якоїсь неоковирної рельєфності, якогось таємничого забарвлення, що одразу ж викликало бажання понишпорити під цим заради жорстокої сатисфакції або несамовитої втіхи від розкриття інших, серйозніших прихованих огріхів. Колись найважче було здобутися на відвагу публічного звинувачення, адже людей стримувало прагнення не виходити за межі розсудливості; а тепер, коли всі дійшли щодо цього згоди, це бажання звинувачувати вивільнилося, позбулося усякої стриманості й огляду на інших; воно набуло нечуваної зарозумілості, і жодне сумління більше не могло почуватися спокійним і захищеним. Його пізній шлюб з молодою жінкою та ілюзія, що престиж його минулого і високі почесті, до яких він піднявся, компенсують в її очах і серці юнацький запал, якого, безперечно, бракувало його вдячному і глибокому почуттю до неї; легковажне прагнення до розкоші, скандальний роман його дружини із Сельмі, ця дитина — усе це могло в будь-яку хвилину стати приводом для звинувачень та злісних інсинуацій, підставою хтозна-яких обурливих підозр. Франческо Д'Атрі відчував, що його оточує порожня, темна реальність, яку сповнюють фантоми, породжені його нерішучістю, і щохвилини в ньому наростала тривога, адже тепер усі волали про примусовий порятунок урядом деяких з найвідоміших і найбільш скомпрометованих членів парламенту. Серед них був і Сельмі, який і раніше давав приводи до обурення. Його колеги в Кабінеті міністрів нічого йому не сказали, але з їхньої поведінки він здогадався, що вони дають йому зрозуміти, ніби рятують Сельмі заради ж нього. Це була неправда! Не заради нього, а хіба тому, що він був один із них і його крах міг призвести до падіння всіх. Хіба не були ці ліки гіршими за хворобу? Він не зумів цьому протистояти. Як вимовити це ім'я? Д'Атрі бачив, як його, чистого від будь-якої провини, кришталево чесного, за ту одну-єдину слабкість, за ту ілюзію, яку він так швидко втратив, дружина тягне в багнюку публічних звинувачень, де на нього чекає жадібна орда скандалістів, щоб познущатися з нього, кидаючи на одну брудну купу його тіло, тіло його дружини і тіло Сельмі. Тепер його силоміць вирвали з лап натовпу, але не самого, а разом із Сельмі, який вчепивсь у нього та в його дружину, і разом з усією тією потолоччю, що вчепилася в Сельмі. Франческо Д'Атрі уявляв, як вони заштовхують Сельмі в його дім, — уся ця юрба, яка кричить, насміхається й ображає. Тепер всі, усі повірять, що це він рятує Сельмі, причому не з великодушності, а зі страху. У це повірить, можливо, навіть сам Сельмі… Але чого, зрештою, він мав би боятися? Він міг би зробити це хіба що з великодушності, бо пам'ятав його відважним і шляхетним, адже колись Сельмі ризикував життям заради Батьківщини і був відданий її святому ідеалові. Але ні, ні, навіть з великодушності Франческо не зробив би цього: крім ненависті і презирства за