Хіба міг він уявити, що в Римі, який у ті лиховісні дні задихався від ненависті й потопав у бруді, ці медалі викликатимуть глузливу посмішку на вустах, а характеристика «старий патріот» стане сливе ганебним тавром? Без найменшої підозри, що це з нього сміються, Мауро Мортара усміхався всім тим, хто сміявся йому в обличчя, бо вважав, що вони поділяють його радість — радість, скроплену слізьми, яка оточувала його своїм сяйвом і не давала бачити нічого навколо. У Римі він не бачив нічого, крім цієї своєї радості від перебування там; у цьому засліпленні все поставало перед ним магічним і немов затягнутим імлою, і він не відчував землі під ногами. Три чи чотири рази, коли Мауро піддавав ходу, йому траплялось зісковзувати з тротуару, і він мало не падав. Він ходив, мов хмільний, без цілі, загубившись, потонувши у своєму блаженстві; і варто було перед ним промайнути якомусь величному краєвидові, як з його набряклих від зворушення очей лилося ще більше сліз.
Ландо Лаурентано хотів було дати йому провідника, але навіщо йому був провідник! Мауро не хотів нічого знати, не хотів, щоб йому щось пояснювали; він інстинктивно боявся, що будь-яка інформація, будь-яка вказівка, будь-який шматочок знання, навіть невеликий, зменшить неосяжний, мінливий образ величі, який створювало для нього його почуття. Рим мав залишатися для нього безмежним, як море. І коли він повертавсь увечері, втомлений, з невтамованою спрагою, до невеликої вілли на вулиці Соммакампанья, де мешкав Ландо, на запитання, чи бачив він Колізей, Форум, Капітолій, відповідав:
— Бачив, бачив! — І поспіхом додавав: — Не кажіть мені нічого… Я все бачив!
— І базиліку Святого Петра бачив?
— О матінко божа! Кажу вам, що бачив. Не хочу нічого знати! Це… чи оте… яка мені різниця? Це все Рим!
Яке йому було діло до того схожого на короля вершника, що, обхопивши бронзового коня голими ногами, височів на площі на самій вершині пагорба? Цей пам'ятник під охороною статуй на сходах, над яким стриміла вежа, а праворуч і ліворуч від нього тягнулися аркади, стояв у Римі[58]. Значить, то був якийсь великий чоловік, без жодного сумніву, герой античності, переможець, володар світу. А ота червона статуя, що возсідає над фонтаном і тримає в руці кулю? Це Рим, так, це Рим, який тримає в руці весь світ. Якби через площу не проходило стільки людей, він би нахиливсь і поцілував край фонтану, а потім підійшов би ближче, щоб поцілувати п'єдестал цього вершника з голими ногами. А чому там метушаться всі ці люди? Та ж тому, що вони працюють, щоб помножити велич Риму — ось чому! А Рим, Рим… ось він: ще трохи, і весь світ знову буде в його руках — отак-от!
Невже він, Мауро Мортара, і справді в Римі? невже він справді вдихає римське повітря? невже він насправжки торкається ногами римської землі? невже бачить усю цю велич? а може, це сон? Тепер, після такої благодаті, очі його можуть заплющитись навіки. Побачивши Рим, вони побачили усе. Поставивши свій підпис у книзі відвідувачів Пантеону, біля гробниці Короля, Мауро міг би померти: він уже відмітився в житті, відповів на поклик історії. Яким було його здивування, коли він раптом побачив перед собою ці темні й величні колони. Подумавши було, що це церква, старигань забарився, перш ніж увійти через напіввідчинену браму огорожі, як це робили інші люди. Приїхавши до Рима, він вирішив від церков триматися якомога далі! Вшановувати Бога — так, але на небесах… Він не навідався навіть до собору Святого Петра. Потрапити до рук ксьондзів? Ні за які гроші! Грізними очима Мауро витріщався на Ватикан, притискаючи ліктями до стегон кольби своїх пістолетів. Значить, це теж церква? Він уже збирався запитати, коли до нього підійшов торговець, що продавав образки з видами Риму: «Пантеон… гробниця Короля…»