Ох, воістину нещасною є доля героя, який не вмирає, героя, який переживає сам себе! Насправді герой завжди вмирає в саму мить свого героїзму; виживає лише людина, яка залишається нещасною. Горе, коли душа не вибухає у своєму пориві, віддавшись на волю поштовхів рушійного вітру, який напинає її, підхоплює і змушує надягти страхітливу машкару величі! Після цього пориву, коли вітер уже спав, зневолена душа не вміє й не може відновитись у своїх природних пропорціях, вона не спроможна віднайти рівновагу: тут вона все ще роздута й переповнена, а там — плюскла й потовчена; душа перекидається туди-сюди і, мов той м'яч з нещільним чопиком, спотикається, чіпляючись об кожен сучок на дорозі, над якою щойно вільно літала.
Ландо Лаурентано не давав виходу своїй образі, бо, не маючи змоги щось зробити раніше через молодий вік, а тепер — через властиву його добі інертність, він вважав, що занадто легко говорити, що інші вчинили неправильно. Робити… ось у чім річ — мати змогу щось зробити без жодних слів! Але все вже зробили інші. Тепер настав час для слів. Інші вже сказали стільки даремного, що він цілком міг залишити свої слова при собі. Він бачив, що ті, кому судилося щось робити, вже давно борсалися між двома уявленнями про Італію, одне з яких було порожнє, друге — по-рабському вторинне: Італія класична та Італія романтична, привид у тозі та манекен, на якого натягають чужу личину, спитавши дозволу в чужинців; Італія риторична, складена зі шкільних спогадів, та сама республіканська Італія, яку яскраво уявляв Петрарка і яку хотів утілити Кола ді Рієнцо; і Італія чужинська, душа і устрій якої просяк чужоземним духом. На жаль, історична необхідність призвела до вибору другого уявлення. Зрештою, всього лиш одну риторику замінили іншою: штубацьке наслідування древніх заступила непомірна імітація іноземців. Без мавпування не обходиться ніколи. «О італійці, — волав Ґверрацці[59] з в'язниці Мурате у Флоренції, — ви мавпи, а не люди!»
Після того як так звані державні інтереси придушили найшляхетніші пориви, націю взялися будувати шляхом домовленостей і компромісів, випадковостей і збігів обставин. З одного кінця Італії в другий мав би пробігти єдиний вогонь, єдине полум'я, щоб злити і скріпити її різні кінцівки в єдине живе тіло. Злиття не відбулося з вини тих, хто вважав, що полум'я це несе небезпеку, а доречнішим буде холодне світло їхнього проникливого і розважливого розуму. Та якщо полум'я дало себе придушити, хіба це не ознака того, що йому бракує тієї сили і того тепла, які воно мало б мати? Яким буревієм цей веселий, несамовитий вогонь пронісся від Сицилії аж до Неаполя! Пізніше полум'я це спалахнуло там знову й досягло Рима… У тих місцях, де воно було змушене зупинитися, в Аспромонте чи в урвищах Трентіно, залишилася сумовита порожнеча й занепад.
Хіба не могла Італія сформуватися інакше? Це був знак того, що події ще не визріли або що декому бракувало енергії та відваги, щоб їх підштовхнути. Забагато було всіляких розрахунків, помисливих роздумів, вагань, сумнівів, застережень та страху, які гальмували творення Вітчизни.
Що ж робити тепер? Авжеж, для тих, хто хоче, ніколи не пізно творити добро. Але Ландо Лаурентано відчував, що таке скромне, покірне, терпляче добро не для нього. На останніх парламентських виборах йому запропонували балотуватися в одному з округів Палермо: ні благання, ні тиск, ні нагадування про партійну дисципліну не змусили його погодитися. Він у Монтечіторіо в такі часи? Краще вже втопитися!
З юнацьких років він привчив себе до наполегливих і строгих студій — не так з потреби знань чи через пристрасть, як для того, щоб мати змогу мислити й судити по-своєму і таким чином у розмові з іншими людьми зберігати незалежність духу. Тут, у самотній віллі на вулиці Соммакампанья, він мав багату бібліотеку, у якій проводив багато годин на день. Але коли він читав, його нездоланно тягнуло втілити прочитане в життя, у живу реальність; і коли в його руках опинялася книга з історії, Ландо відчував невиразний, невимовний біль, бо бачив, як те, що колись було життям, зводилося тут до кількох слів, а те, що колись було безладним рухом, метушнею, сум'яттям, виливалось у десять чи двадцять впорядкованих рядків друку з однаковими інтервалами. Тоді він у пориві обурення відкидав книжку геть і починав ходити туди-сюди по кімнаті. Яке дивне враження справляли на нього всі ті книжки, ув'язнені на високих просторих полицях, що цілковито вкривали усі чотири стіни кімнати! Крізь два низькі вікна, що виходили в сад, долинало щільне, безнастанне, оглушливе щебетання незліченних пташок, які щодня зустрічалися на сосні, що тріпотіла не так своїм гіллям, як їхніми крильцями. Він порівнював це безперервне, невтомне трепетання, цей несамовитий гомін живих голосів зі словами, захованими в цих мовчазних книгах, і його обурення зростало. Надумані витвори, життя, зафіксоване, застигле в незмінних формах, логічні побудови, ментальні структури, індукція, дедукція — геть це все!
59
Франческо Доменіко Ґверрацці (1804–1873) — італійський письменник і політик, учасник Рисорджименто. Певний час перебував при владі у Флоренції, одначе потім був ув'язнений у флорентійській в'язниці Мурате, де написав свою «Апологію».