Геть! Рухатися, жити, а не думати!
Яка мука, який неспокій охоплював його часом, коли його заполонювала думка, що він теж, намагаючись сформувати собі уявлення й думку про людей та речі, створюючи собі химери, відчуваючи прихильність чи бажання, неминуче зупиняв, фіксував, закріплював у собі і навколо себе в певних формах безперервний потік життя! Але ж він сам, із цим його тілом, вже був визначеною формою — формою, яка рухається, яка може пливти за цим потоком життя до певного моменту, аж поки, дедалі більше сповільнюючись і застигаючи, рух цей не припиниться зовсім! Іноді він відчував дивну неприязнь до власного тіла, такого високого й гінкого, до свого блідо-смаглявого обличчя, надто широкого чола, чорної квадратної бороди, владного носа, що так контрастував з напівсонними, сласними очима араба. Він дивився на своє тіло у дзеркалі так, ніби воно належало чужій людині. А тимчасом всередині його тіла, у глибині того, що він називав душею, потік цей далі лився без розбору, долаючи всі загати, всі межі, які він на себе наклав, щоб сформувати собі свідомість і побудувати особистість. Але всі ці вигадані форми також могли зруйнуватися під час бурі під натиском цього потоку, і навіть та частина потоку, яка не текла невідомо куди попід загатами і перепонами, яку він бачив чітко окресленою й ретельно спрямовував у бік своїх прихильностей, обов'язків, що їх він брав на себе, звичок, що їх він собі накреслював, могла у хвилину повені вийти з берегів і все зруйнувати.
І саме цих хвилин повені він так прагнув! Тому він занурився у вивчення нововиниклих соціальних питань, захопився критикою з боку тих, хто, озброївшись потужними аргументами, прагнув зруйнувати дощенту стан справ, зручний для декого, але несправедливий для більшості людей, і водночас пробудити в цій більшості волю та настрої, які б дали поштовх до підриву, руйнування і знищення всіх тих століттями нав'язуваних форм, у яких так страхітливо застигло життя. Чи виникне у більшості досить сильна воля і настрої, щоб це негайно призвело до краху? Їм ще бракувало необхідної свідомості та освіти. Розвинути їхню свідомість, виховати, підготувати їх — ось його ідеал! Але коли він здійсниться? На жаль, це теж повільна, довга і терпляча робота.
У своїх величезних маєтках на Сицилії, у провінції Палермо, успадкованих від матері, Ландо уже розпорядився, щоб селянам-половинникам виділяли строго справедливу частку, і категорично заборонив своєму управителю обтяжувати навіть найменшими відсотками завдатки, які той щедро видавав на посівний матеріал та всі інші необхідні витрати на обробіток землі; він заснував і утримував власним коштом кілька сільських шкіл; декілька разів, на кожне прохання, робив значні внески до резервних фондів на підтримку опору селян та гірників у їхній боротьбі проти землевласників і виробників сірки; він оплачував витрати на друк партійної газети «Нова доба», яка виходила щонеділі в Палермо. Адміністратор Розаріо Піро протестував, надсилаючи звідти, місяць за місяцем, дуже довгі листи, переповнені здоровим глуздом і мовними помилками: він висловлював свій протест і вмивав руки. Бідолашний Піро! Хтозна, до чого він довів свої руки, так часто вмиваючи їх! Ландо, мабуть, не усвідомлював, як багато витрачає на себе, а може, навіть вважав, що живе цілком скромно. Він з власного досвіду знав, яким порожнім і тривіальним було життя всіх тих, хто, з огляду на своє становище, намагався справити гарне враження у так званому «вищому світі», у клубах, салонах великих готелів, гральних залах, на іподромах, на кінних полюваннях; він платив за це не тому, що прагнув цього, а щоб не виділятися серед інших в чомусь, що не мало для нього значення і що, зрештою, не коштувало йому особливих жертв, зважаючи на його великопанські звички й соціальні зв'язки; він, бувало, іноді платив за це, і навіть дорого, коли відчував особливу потребу спертися на міцний фундамент людської ницості, щоб уникнути або протистояти певним дивним імпульсам, примхам уяви, тривожній непевності розуму. Тоді він поринав у заняття шаленими фізичними вправами з холоднокровністю, які іноді жахала його самого, або у чуттєві насолоди, напахчена і блискуча зовнішня вишуканість яких не могла приховати їхньої жалюгідної вульгарності. Але, віддаючись цій інерції, Ландо відчував, що його щось гризе, що він задихається в цій сповненій тривог нав'язаній бездіяльності, тим паче, що він змушував себе придушувати ці тривоги, щоб, Боже борони, не виставити себе на посміховисько. І коли він з усміхом на вустах слухав баналюки[60] своїх знайомих у клубі чи на якомусь іншому зібранні, гойдаючи ногою або погладжуючи бороду, то холодно уявляв, як якийсь раптовий вибух сміховинним і водночас страхітливим чином вносить сум'яття у цей світ, такий пустий та ілюзорний. Йому не вірилось, що інші можуть реально жити в ньому і бути ним задоволеними. Інші? А він? У якому світі жив він? Цей світ його не задовольняв, це правда, але що це йому давало? Нічого, крім неспокою. Ні ефемерні пристрасті, ні апетити, які прагнули задоволення, не вабили туди його чуття; щоб відмовитися від цього, йому не треба було б ніякого зусилля волі; навпаки, він змушував себе зоставатися там, немов це було для нього вироком чи виконанням неприємного обов'язку. З другого боку, чи не збожеволів би він, залишившись наодинці із собою? Його власне ялове існування, у якому не зароджувалось жодних живих бажань, давало йому так мало радості. Іноді вечорами, коли Ландо повертався додому, пригнічений похмурою зажурою, у нього виникало вкрай сильне враження, що в самоті своєї вілли він застане власний дух, який і не ворухнувся звідти; той глузливо дивитиметься на нього з дзеркала і запитає, чи гарна погода надворі, чи місячно, чи не заіскрив випадково якийсь електричний ліхтар на вулиці, чи не сів часом на Антонінську колону святий Павло[61], втомившись від стояння. Враження це було таким сильним, що він повертав назад, аби лиш тіло його залишалося зовні й уникло цієї наруги. Ось воно, ось, його гарне, доглянуте, вигладжене, розчепурене тіло… кому воно може бути потрібне в цю нічну пору? Ландо Лаурентано зупинявсь, щоб відчути навколо себе нічну тишу; йому здавалося, ніби тиша ця провалилась у глибини часу, в минуле Риму, і стала страхітливою. Його проймав дрож. Ніч нависала над багатотисячолітнім містом, через яке він проходив, марною, ледь помітною тінню, яку міг змести навіть легенький подув.
61
Йдеться про так звану колону Марка Аврелія на площі Колонна в Римі, яку певний час помилково вважали колоною Антоніна Пія. Оскільки статуя Марка Аврелія не збереглася, у XVI ст. на ній було встановлено скульптуру апостола Павла.