Катальдо Склáфані зворушено розповів про промови, що їх виголосили на останньому з'їзді в Палермо деякі жінки з селищ П'яна-дей-Ґречі та Корлеоне; промови ці найяскравішим чином продемонстрували, що для пробудження цієї свідомості потрібне не штучне світло академічної культури, не абстрактні теорії, а щоденний досвід від страждань, несправедливості й (головне) єдність — найпростіші та найбезпосередніші ліки від стількох лих! Сентиментальний образ соціалізму? Але ж творчою силою є саме почуття, а не холодний розум, озброєний вченістю! Яке значення має абстрактне поняття права, коли існує безпосереднє і нездоланне почуття, спричинене потребою? Відчуття власного права, таке саме сильне, як відчуття голоду, вартує в тисячу разів більше, ніж будь-яке точне теоретичне обґрунтування. Зрештою, почуття це тепер уже стало ясною й твердою свідомістю і проявляється всілякими способами. Серед селян і робітників поширився справжній братерський дух, і всі бачили, як після численних недавніх арештів товариші, що лишилися на волі, підтримували ув'язнених та їхні сім'ї; кожному, хто потрапив у біду, надавали негайну допомогу і ніжно піклувалися про всіх. Візьмімо хоча б вечірнє патрулювання добровольців на вулицях і в остеріях[62] міст та сіл, щоб збуджені вином товариші не переходили до насильницьких дій.
— Отакі вони, ці баламути, добродію Ковацца! — вигукнув на завершення Катальдо Склáфані, очі якого блищали від хвилювання та зворушення. — Як вам не соромно за ваші звинувачення! Сьогодні тут, у Римі, віч-на-віч зустрілися два покоління. Подивіться, ким є старі, і погляньте на нас, молодих! Завтра уряд, який захищає всіх тих, хто стільки років перетворював любов до своєї країни на щит, яким захищався від каміння обуреного народу, надішле звідси на Сицилію армію і флот, щоб насильством придушити цей великий порив нового життя, який пробудили там ми, молоді! Поки що більшість Центрального Комітету, членом якого я є, проти негайних дій. Але я передбачаю, що незабаром настане день, коли довго придушуване нетерпіння вирветься назовні, і ми, провідники, більше не зможемо стримувати народ, не приносячи в жертву себе.
Ландо Лаурентано, що сидів поруч з Ліно Апесом, слухав довгу промову Склáфані, схиливши голову, нервово погладжуючи собі бороду й позираючи то праворуч, то ліворуч. Це зібрання в його домі здавалось йому генеральною репетицією вистави. Усе це юнацтво розподілило між собою ролі, і він подумав, що, повторюючи ці слова, вони вивчили їх напам'ять і тепер декламують з неприродним запалом. Бракувало тільки багатоголосся хору, який був на Сицилії. О так, він, Катальдо Склáфані, промовляв чудово, з гідною апостола красномовністю; у певні моменти він справді заслуговував гарячих і бурхливих оплесків, хвалебної оди хору, якби той був там присутній. Закоханий у свою роль, він із досконалою вправністю грав би її навіть перед розстрільною чотою на площі, а якби його заарештували, то й перед суддями в суді. Чому ж він сам все ще не міг вигадати собі роль? Чому у нього всередині все ще щось розпачливо протестувало: ні, це не те? Чого насправді хотіли всі ці його товариші? Поки що на Сицилії вони хотіли дуже мало. Вони прагнули, щоб завдяки об'єднанню та опорові трудівників власники землі та сірчаних родовищ погодились на більш людські умови, щоб не було злидарських зарплат, припинилося лихварство, експлуатація й утиски незаконними муніципальними податками, щоб трудівникам було гарантовано нехай не добробут, але принаймні достатній рівень життя для забезпечення основних життєвих потреб. Скромно пристосовуючись до місцевих умов, усі ці люди збиралися створити споживчі та робітничі кооперативи й завоювати вплив у державних органах; через кілька років вони збиралися перемогти на муніципальних і провінційних виборах, тоді здобути перемогу в якомусь окрузі на парламентських виборах, щоб відстежувати й захищати найнагальніші потреби бідних у муніципальних і провінційних радах та в Палаті депутатів. Ось чого вони хотіли. І це було справедливо. Гідними захоплення були віра і наполегливість, з якими вони виконували це своє завдання захисту й відстоювання. А чого хотів він? Поки що більше не було чого хотіти, більше не було чого робити. Отже, усе це піднесення, усе це бродіння було лише заради здобуття того, що люди за межами острова, можливо, вважали вже досягнутим: щоб у кожному сільському обійсті виснажені батьки, повертаючись з роботи, більше не споглядали у світлі каганця убогий сон своїх голодних дітей і погасле вогнище; щоб ті, кого злидні зробили гіршими за звірів, могли стати і почуватися людьми. Притомного аграрного закону, незначної реформи договорів оренди, невеликого підвищення мізерної заробітної плати, половинщини на чесних умовах, як у Тоскані чи Ломбардії чи як укладеної Ландо у своїх маєтках, було б досить, щоб задовольнити й заспокоїти цих нещасних без галасу, без погроз, без потреби грати роль апостолів, лицарів, пророків. Чесні, скромні прагнення, майже по-євангельському стримані, які треба здійснювати крок за кроком, поступово і з чітким усвідомленням своїх недотриманих прав! Чи міг би він задовольнитися цим і не думати ні про що інше? Ні, ні — йому цього замало! Якби цього було досить, Ландо, можливо, віддав би всі свої гроші, і тоді хто знає, може він, ставши злидарем, знайшов би в цих прагненнях поживу для своєї неспокійної душі. Але ні, ні, цього не могло бути досить! Коли він обернувся, щоб подивитися на Ліно Апеса, то раптом відчув, як у ньому всередині залунали, мов люта насмішка, рядки з пісні Леопарді «До Італії»:
62
Остерія — різновид італійських закладів громадського харчування, що мають постійну клієнтуру.