З одного боку Ландо Лаурентано мало не благав:
— Так, звісно, треба щось робити, друзі…
З другого боку Біксіо Бруно і Катальдо Склáфані горлали:
— Ні! Ні! Це було б божевіллям! Але де там! Кінець усьому!
У залі ще довго лунали безладні закиди, інвективи, пропозиції. Дехто, серед них і Ковацца, з обуренням вибігли геть. У певну мить хтось з присутніх, геть наляканий, кинувся, шикаючи і махаючи руками, до тієї групи, де суперечка була найзапеклішою, і вигукнув:
— Панове, за нами підглядають!
Усі погляди звернулись до вікон.
З-за садової огорожі й справді підглядало двоє людей, намагаючись сховатися за кущами. Чельсіна Пінья також визирнула у вікно і, тільки-но побачивши їх, спалахнула на виду.
— Та ні! — вирвалось у неї. — Я знаю їх: вони чекають на мене.
Супроти її сліпучої усмішки та блискучих очей суперечка вщухла, наче нікому вже не хотілося далі сваритися, коли ця квітуча молода дівчина, яку всі вдавали, ніби не помічають, раптом ступила вперед, немов заявляючи: я тут, припиніть галасувати, це на мене там чекають!
Невдовзі, коли всі, окрім Ліно Апеса, пішли геть, Чельсіна підійшла до Ландо Лаурентано й запитала його, киваючи на одного з тих двох, що чекали на неї за огорожею:
— Ви його не знаєте? Це ваш небіж…
— Мій небіж? — здивовано мовив Ландо, який ні сном ні духом не відав, що у нього є небіж.
— Так, Антоніо Дель Ре, — підтвердила Чельсіна. — Син вашої кузини Анни, сестри пана Роберто Ауріті.
— Ах! — скрикнув Ландо. — То чому він не зайшов?
Чельсіна помітила раптове хвилювання на обличчі Лаурентано і витлумачила це по-своєму: нібито він, запідозривши інтригу між нею і своїм небожем, пошкодував про свою недоречну цікавість, тому поквапливо відповіла:
— Розумієте, він не з наших! Він живе тут, у Римі, у будинку пана Роберто, і вчиться в університеті… Але я боюся, що…
Вона замовкла, зрозумівши, що Лаурентано заглибився в себе і не слухає її, але відразу ж повела далі:
— Передаю вам вітання від Ліціо, очільника осередку в Джірдженті, і привіт від мого батька. Я теж вважаю, якщо дозволите висловити свою думку, що тепер ще не час діяти. У нас в осередку Джірдженті є близько восьмисот членів… Але це лише імена, мало хто до нас ходить, мало хто платить внески…
— Звісно, звісно, звісно… — сказав їй Ліно Апес, мило усміхаючись усім своїм потворним обличчям, ніби даючи їй зрозуміти, що він сказав це з єдиним наміром — прогнати всіх геть. — Діяти? Та це було б божевіллям! Я ж пожартував, синьйорино!
Очі Чельсіни спалахнули вогнем. Вона ладна була надавати йому ляпасів. Але лиш усміхнулась. Простягнула руку Ландо Лаурентано і мовила:
— З вашого дозволу мушу покинути вас.
Колишній тенор Оліндо Пассалаква, почесний чоловік вчительки співу, добродійки Лалли Пассалаква-Бономé, а також чинний наглядач у приватній консерваторії Бономé, вже близько двох годин намагався вкоськати німу, гнівну нетерплячість Антоніо Дель Ре. Він бубонів щось півголосом і вряди-годи, коли Антоніо Дель Ре, пирхаючи, дивився вбік, крадькома витягав годинника своєї дружини, і тоді міміка його очей, брів та рота немов говорила: «Авжеж, він, сердешний, має рацію!»; а відразу після цього Оліндо починав іншу пантоміму, мовляв: «Я тут, нумо, вперед, не зупиняймось!» І він продовжував теревенити, немов на замовлення, але у своєрідній комічній і майже незрозумілій манері, бо вистрибами і перескоками, знай пересипаючи мову натяками, що відсилали до далеких і чудних подій його хаотичного існування. Кожен такий вистриб і кожен перескік супроводжувався миттєвою зміною виразу його обличчя та голосу, вигуками, гигиканням і жестами гніву, радості, погрози, жалю або обурення, які ошелешували й геть збивали з пантелику тих, хто, не розуміючи, у чому річ, все ж виявився спроможним слухати його якийсь час без сміху. Бачачи це ошелешення, Оліндо Пассалаква почувався задоволеним; для нього воно було мірилом ефектності його поведінки; розкривши пальці віялом, він знай смикав на всі боки своє довге сиве кучеряве волосся так, щоб воно приховувало просвіт на маківці, а потім витягнутими вказівними пальцями торкався гострих кінчиків своїх навощених фарбованих вусиків, немовби щоб завершити таким чином цей свій звичний жест або щоб переконатися, що в запалі розповіді вони йому не відвалилися.
— Якась дещиця, досить було б якоїсь дещиці! — говорив він. — Це всього якісь нещасні дві ліри на день, що вони значать? А мені вистачило б навіть менше! Суща дрібниця… От поганець! Скільки грошей він викидає на вітер з тими шалапутами, що паплюжать цей, як його… ага… його родовий герб! Свині! Мій тесть заради Італії довів до руїни Каролінський театр у Палермо… А це ж був чистий скарб! Сама «Іона» чого була варта… бідолашний Петрелла[64]!.. мій коронний номер… І ось, усе пішло на порох… через цих свинтусів! Чуєш, як вони репетують? І це князь, авжеж, ласкавий пане… хай би посоромились… Я ж кажу, дві ліри на день, за таку достойну працю… Боже милий, таке багатство! Усе дісталось йому задарма… А ти що про це знаєш? Якісь пекельні домовленості… довічне рабство… А я, я, понад десять років, тріумфатор і раб… А тут аби лиш він погодився… Я б уже постарався, Ніно, я б уже постарався, щоб менш ніж за рік вивести її на провідні сцени Італії. Ти ж мене знаєш; я можу зламатись… але не… frangar[65]… як це кажуть? я ж знав це навіть латиною, хай йому грець! Слово… якщо я дам слово! Що ж мені залишається? Мій єдиний скарб. Перші дні доведеться годувати її трохи краще, це точно! Але якщо вона зуміє… якщо зуміє… ох, якщо зуміє… І ця клята сучасна музика…
64
Ерріко Петрелла (1813–1877) — італійський композитор, автор численних опер, серед яких опера «Іона, або Останній день Помпеї».