З вілли Чельсіна вийшла розлючена.
— Усе даремно! Блазні вони всі… Ходімо! Ходімо! — мовила вона, підштовхуючи обох своїх товаришів.
— Ви не виступали? — запитав Пассалаква, пригнічений і засмучений.
— Перед ким там було виступати! — знизала плечима Чельсіна. — Там самі ідіоти, дурні, тупі, недоумкуваті… Самі балачки, просторікування, безглузді теревені, які вони вважають дотепними… дарма, все дарма! Але я принаймні таки потрапила сюди, до Рима! Ніно, заради Бога, Ніно, не дивись на мене так! Іди геть… так, так… краще йди геть і не муч мене так!
Оліндо Пассалаква побіг за Антоніо, який, надувшись від люті, наддав ходи; він затримав його і махнув рукою Чельсіні, щоб та негайно підійшла, жестами закликаючи їх до спокою й розсудливості. Але Чельсіна, усміхаючись і повільно наближаючись, кивнула йому, щоб Оліндо відпустив Антоніо.
— Це ж божевілля, даруйте… Спокійно, любі мої! Так ви осліпнете від люті… Який же вихід? Осліпнувши, виходу ви вже не знайдете. А вихід є завжди, любі друзі, на все є спосіб, більш чи менш жорсткий, більш чи менш радикальний… але він є! Не треба лякатися… Спочатку, мовляв — як? оце? Та в жодному разі! ніколи!.. А потім… ех, любі мої, кому це знати, як не мені! І це, і ще багато чого!.. Але, але, але… я ж кажу, домовмося, з усією повагою до законів… до цього… цього… Ми ж порядні люди! Ніно, ти ж знаєш, я можу зламатися, але я не… я не…
— Що ти робиш? Чого хочеш? Чого домагаєшся? — запитала Чельсіна у Ніно, який знай люто сопів. — Припини! Цим нічого не зарадиш… А я почуваюсь такою спокійною і задоволеною! То що ми робимо, пане Оліндо? А ти… ти дивись на мене… ні, ні, дивись мені прямо в очі… сюди, в очі… Що було перед від'їздом, ти пам'ятаєш?
Усе обличчя Ніно стиснулося в неймовірній судомі, і він зашморгав носом, міцно притискаючи кулак до вуст.
— Припини! Досить! Ходімо! — вела далі Чельсіна. — Ви, пане Оліндо, скажіть мені тільки одне, але скажіть по совісті: чи маю я голос?
Оліндо Пассалаква зробив крок назад, схрестивши руки на грудях:
— Я ж співав із Пастою, ви це знаєте? Співав з Луккою, співав з обома Брамбіллами[66]…
— Гаразд, гаразд, — перебила його Чельсіна. — І ви впевнені, що я маю голос?
— Золотий голос! — вигукнув Пассалаква. — Чисте, щире золото, кажу вам! Не мине й року, як ви…
— Гаразд, — знову перебила його Чельсіна. — Тоді послухайте… мені потрібна ще одна послуга! Я подбаю про те, щоб отримати гроші на утримання, як ви кажете. Обійду всі крамниці, які побачу, усі готелі, контори, банки, кафе, може, їм потрібна бухгалтерка, продавчиня, перекладачка, та хто завгодно, чорт забирай! Я маю диплом рахівника, з відзнакою, знаю дві мови — англійську і французьку… Але я можу бути також швачкою чи модисткою… Я навіть не вмію тримати голку в руках, але я навчуся!.. можу бути вчителькою, гувернанткою, викладачкою… Довірте це мені! А тепер ідіть. Залиште мене наодинці з цим химерником! До побачення.
І, взявши Антоніо під руку, побігла геть.
— Покажи мені Рим!
Але хіба вона могла на щось дивитися? Чельсіна нічого не бачила, мозок її був у сум'ятті. Вона знай говорила й говорила, очі її під капелюшком із зухвалою пір'їною виблискували вогнем, яскраві губи тремтіли, вона без тіні лукавства всміхалась усім, хто обертавсь, щоб подивитися на неї.
— Ніно, послухай, — сказала вона йому тихо на вухо в певну мить. — Відведи мене кудись… у відлюдне місце… далеко… Мені треба почути, як я співаю… Я так хочу, щоб це була правда! Уявляєш? Ах, якби це було правдою, любий Ніно! Ходімо, ходімо…
Вона знай щебетала всю дорогу. Теревенила про те, що перед тим, як стати знаменитим сопрано чи контральто, їй конче треба буде знайти собі чоловіка, щоб позбутися того потворного прізвища, яке її так муляє.
— Чельса може бути, але Пінья! куди це годиться? Подумаймо трохи, припустімо… Чельса… а далі? Чельса Дель Ре? О Боже, ні! Мої політичні погляди… Дель Ре? Тобто королівська[67]? Неможливо, Ніно. Я не можу стати твоєю дружиною, нічого не вдієш! Але ти все одно мене не хочеш… Ой, ой, ні! Ти синець мені зробиш на руці… Значить, ти мене хочеш? Тоді Чельсіна Дель Ре — і більше ні слова про це! Чельсіна Його Величності, це смішно, знаєш? Його Величності Антоніо Першого.
Уже сутеніло, коли вони вийшли за межі укріплень, біля стрільбища на правому березі Тибру. На тлі пурпурового, затягнутого серпанком неба проступав частокіл кипарисів на Монте-Маріо, а простора рівнина, що слугувала полігоном для військових навчань, і трав'янисті береги річки в фіалковому затінку були немов вкриті поливою. У приголомшливій тиші чувся не так голос, як рух густої, мертвотно-зеленої води, відтіненої рожевими відблисками неба і де-не-де поцяткованої чорними купинами.
66
Джудітта Паста (1798–1865) — італійська співачка контральто і сопрано; Паоліна Лукка (1841–1908) — італійська співачка сопрано; Маріетта (1807–1875) і Джузеппіна (1819–1903) Брамбілла — італійські співачки контральто.