Не минуло й тижня, як Фламініо Сальво разом з Діанеллою був уже в Римі, як і передбачав Каполіно.
Діанелла була мов мертва; Фламініо Сальво, як завжди, був упевнений у собі, з холодною посмішкою на вустах, яка здавалась злегка іронічною через повільний погляд очей під набряклими повіками. Вони зупинилися в домі родини Велла, яка разом з подружжям Каполіно і Костою пішла зустрічати їх на вокзалі. Донна Роза, Чіччіно та Лілліна ще не були знайомі з Діанеллою.
— Дитино моя, ти, певно, їси самих ящірок? — відразу запитала тітка Роза, побачивши її немов воскове обличчя та зболені й розгублені очі. — Але я розумію, що з таким недоладним чоловіком, як твій батько, жити несолодко. І я кажу йому правду в вічі, розумієш? Я не така, як твоя тітка Аделаїда, яка зі всім мириться. Я старша за нього, і він має мене поважати.
— Я завжди цілую тобі руку, — сказав дон Фламініо, кланяючись.
— Звісно! Ось вона — тож цілуй її, цілуй! — вела далі донна Роза, простягаючи йому свою опецькувату, пухку руку. — Звісно, що ти маєш мені її цілувати! Побудь трохи з нами тут, у Римі, доню, і побачиш: я зроблю так, що на Сицилію ти повернешся товстенькою, мов мати-абатиса. Бачиш цю даму? — додала вона, вказуючи на Ніколетту Каполіно. — Як вона тобі? Вигляд має кепський, це так, але після того, як Чіччіно з Лілліною полікували її верховою їздою, бачиш, які в неї очі? набагато жвавіші! Твої кузени про все подбають, моя люба. Ходімо, ходімо! Смійся, смійся… Життя таке кумедне, кажу тобі.
Вдома дон Фламініо яскраво змалював сестрі, шуринові, племінникам і друзям зашлюбини князя з донною Аделаїдою, церемонію яких відправив монсеньйор Монторо у каплиці Колімбетри, у присутності сметанки вищого товариства Джірдженті. Його Королівська Високість граф Казерта[68] зволив надіслати молодятам з Французької Рив'єри власноруч написаного листа, у якому висловив їм свої найкращі побажання та привітання.
— А хто це? — запитала донна Роза, перебігаючи всіх поглядом, а потім, стукнувши себе по чолі, вигукнула: — О так, я зрозуміла, брат Чекко Бомби[69]… Я ж маю швагра-бурбонця, з цілою дружиною вояків… Мені Аделаїда писала! Хіба може бідна дівчинка бути веселою, коли на весілля її тітки надсилають привітання всілякі королівські високості? Розповідай, розповідай далі… Ох, якби лиш я була там! Цей твій князь Лаурентано…
Після цього дон Фламініо заявив, що він особливо втішився присутністю на розкішному бенкеті дона Козмо, брата молодого, а також коштовним подарунком, що його надіслав мачусі Ландо.
— Я бачив його! — сказав Чіччіно.
— Він ходив купувати його разом з нами! — додала Лілліна.
— А, то ви його добре знаєте? — задоволено спитав дон Фламініо.
І взявся розпитувати племінників, чи вони близькі з ним, який у нього вигляд і настрій. Увагу доньки він намагався привернути жвавими вигуками, які свідчили про його захоплення і задоволення від отриманих відповідей, але обличчя Діанелли виражало такий неспокій, а в очах її з'явилося таке дивне приголомшення, що він раптом змінив тон і вдав здивування, що, попри серйозність подій, які відбувалися в той час на Сицилії і до яких молодий князь, за чутками, був неабияк причетний, Ландо все ж був у такому веселому гуморі, як про це запевняли його небіж з небогою. І з виразом глибокої стурбованості він почав розповідати про події, які нещодавно відбулися на Сицилії, у Серрадіфалько, Катенануові, Алькамо і Казале-Флоресті і які свідчили про те, що по всьому острову тліє велика пожежа, яка незабаром спалахне; Фламініо змальовував Сицилію, як величезний стос деревини, штабелі дерев, які загинули від посухи і яких роками безжально вирубували сокирою, бо дощ прибутків пролився по всій північній Італії, але жодної краплі не впало на випалені землі острова. Тепер молодь розважалася тим, що підпалювала під цим стосом солом'яні в'язки своїх соціалістичних проповідей, і старі колоди почали загорятися. Поки що то були невеликі шпаркі спалахи, то тут, то там чулося потріскування; кілька язиків грізного полум'я виривалося то з того, то з того боку; але в повітрі вже згущувався задушливий дим. А найгірше було те, що уряд, замість того, щоб залити пожежу водою, посилав солдатів, щоб вони ще більше підживляли її вогнем зі зброї. І якби тільки уряд мав досить солдатів, щоб впоратися з натиском роздратованого населення! Нечисленні гарнізони, яким було нерозважливо наказано стріляти у беззахисний натовп, незабаром змушені були сховатися в казармах; і тоді розлючений масовими вбивствами натовп, залишившись господарем становища, почав люто нападати на будинки муніципалітетів і підпалювати їх. Тим часом по цілому острові поширювався страх; міські голови, префекти та комісари поліції не знали, що робити; і чим все це закінчиться?
68
Альфонсо Бурбон-Сицилійський, граф Казерта — брат Франциска II, короля Обох Сицилій, з 1870 року жив у вигнанні.
69
Тобто Франциск II Бурбон, останній король Обох Сицилій. Див. також примітку вище: король Бомба.