— Це було б даремно! До того ж зрештою…
— Як це! — перебив його Мауро. — Сальво, цей лицемірний лихвар житиме тут? Тоді я забираюсь геть звідси! І хіба ви не пам'ятаєте, побий мене грім, що його батько замовив Те Deum, коли вашого батька відправили на заслання? І хіба то не він, тоді ще юнак, вказав бурбонській поліції на будинок, де переховувався дон Стефано Ауріті з вашою сестрою, коли палермські вельможі віддали князеві Сатріано[14] в Кальтаніссетті ключі від міста? Ви що, забули про все це? Я все це пам'ятаю, як нині! Що ж, запрошуйте його у Вальсанію, якщо відважитесь! Але не в залу генерала, у жодному разі! Ключ від неї у мене! Туди йому зась, інакше я його вб'ю, слово Мауро Мортари!
Ця довга тирада анітрохи не розвіяла болісного здивування, яке сповнювало дона Козмо. Кілька разів йому хотілося пояснити Мауро, що його батько, Джерландо Лаурентано, і не думав підтримувати ідеї італійської єдності і що сицилійський парламент 1848 року, у якому батько кілька місяців був воєнним міністром, ніколи не висловлювався на користь входження в італійську конфедерацію чи приєднання до Італії, а стояв за окреме королівство Сицилії на чолі з королем Сицилії та й годі. Таким було прагнення всіх старих добрих сицилійців того часу. І хоч воно, зрештою, згодом трохи змінилось, але ніколи не пішло далі, ніж своєрідна федерація, у якій кожна держава мала б зберегти свою автономію. Дон Козмо ніколи не говорив йому цього і не збирався говорити тепер, тож не заперечував, коли Мауро, пирхаючи від обурення, повернувся до нього спиною, вийшов і зачинився в кімнаті князя-батька, яка була для нього такою ж священною, як і сама Батьківщина, бо він вважав її колискою свободи, а тепер сприймав майже як храм.
Тим часом внизу, біля входу до вілли, бідолашний Шаралла все ще чекав на обіцяну каву: хоча б ковточок, та й біля вогню зігрітись… Чекав він, чекав та й сам про це забув, бо почав потерпати через те, що відповідь затримується. Вона могла бути в нього ще попереднього вечора, якби він послухався Прéолу. Шаралла подумав, що о цій порі у Колімбетрі князь уже, мабуть, прокинувся й питає у секретаря, чи надійшла відповідь. А він все ще тут, чекає на неї! Але невже на те, щоб прочитати листа й написати два рядки відповіді, потрібно стільки часу? А може, Мортара на зло йому ще не віддав його донові Козмо? Капітан Шаралла знай пирхав; тепер він зганяв злобу на Тітіні, яка ані миті не стояла на місці, замучена мухами.
— Спокійно! Спокійно! Спокійно!
Тоді тричі смикнув за вуздечку. Тітіна заплющила повні сліз очі з такою покірною скорботою, що Шаралла одразу ж пошкодував про свою грубість.
— Тобі теж непереливки, бідолашна! Навіть жмені соломи не дали…
І він глибоко зітхнув.
Нарешті у вікні вілли з'явився дон Козмо. Шаралла почув, як відчиняються віконниці, і різко обернувся. Але дон Козмо здивувався, побачивши, що він все ще там.
— А, Плачідо! Ти що тут робиш?
— Як це — що роблю, ваша ясновельможносте? Чекаю на відповідь! — застогнав капітан, плеснувши в долоні.
Дон Козмо насупився.
— Хіба потрібна відповідь?
— Як це? — у відчаї повторив Шаралла. — Я ж чекаю на неї тут уже цілу годину!
Ну от, так і є! Той старий покидьок нічого йому не сказав!
— Маєш рацію, авжеж, зачекай-но, синку, — сказав йому дон Козмо, відходячи від вікна.
Він подумав, що брат його уважний до найменших формальностей (марниць, як він їх називав) і що матиме за образу або принаймні за велику неповагу, якщо не отримає відповіді; тому поклав на мармурову стільницю комода невеликий аркуш пожовклого паперу, вмочив своє засохле перо в плящинку з іржавого кольору чорнилом і навстоячки взявся писати свою відповідь, яка нарешті, після неабияких труднощів, вийшла такою:
У Вальсанії 22 вересня 1892 року.
Любий мій Іпполіто,
Можливо, ти не знаєш, до якого жалюгідного стану доведена ця ветха халупа, у якій лиш я можу жити, адже вважаю себе вже не від світу цього, тому й не нарікаю на неї! Якщо ж ти вважаєш, що ніяк не можна уникнути того, щоб родина Сальво приїхала сюди скуштувати нашого селюцького життя, то прошу тебе попередити їх, що тут бракує всього і щоб вони привезли зі собою все домашнє начиння та всі інші речі, які можуть їм знадобитися.
Я б ще багато міг сказати і сказав би, якби мені не здавалось марним сподіватися, що міркування мої будуть вислухані. І, звісно, міцно обіймаю тебе.
Козмо
Він запечатав листа, пирхнувши, і знов підійшов до вікна. Капітан Шаралла підбіг і, знявши берета, забрав листа.
14
Карло Філанджері, князь ді Сатріано, герцог ді Таорміна (1784–1867) — неаполітанський військовий і політичний діяч. Як головнокомандувач Сицилії, придушив там революцію 1848 року і повернув Сицилію під владу Бурбонів, а відтак був призначений її намісником.