— Навіщо вони підпалюють копальні? — гарячкував Коста. — Я знаю цих тварюк! Не дай Боже показати перед ними страх! До розуму їх можна довести хіба що батогом! Залиште це мені… Про мене всі забули, не зволили навіть оком кинути на мій проєкт, та я пощу туди сам… і ми подивимось одні одним в обличчя…
У своєму піднесенні він не відчував недоречності своєї войовничої промови; Коста анітрохи не засмутився, коли врешті зрозумів, що на нього ніхто вже не звертає уваги, і вслід за Каполіно вийшов на просторий балкон; а тимчасом Фламініо Сальво, Франческо Велла і Ландо Лаурентано далі тихо розмовляли між собою, Чіччіно запевняв Ніколетту, що незабаром приїде до неї в Джірдженті, а донна Роза з Лілліною давали Діанеллі поради, як їй слід чинити, якщо вона хоче якнайшвидше відновити здоров'я і життєрадісність. Каполіно, якого покликав Сальво, незабаром повернувся в салон, і Ауреліо Коста залишився на балконі сам.
Як довго він там стояв? Він дививсь на зорі, дивився, мов уві сні, на місячне світло, що відбивалося на далеких шибках вікон навпроти, по той бік площі; його охопила нестерпна і солодка тривога, і він більше не думав про те, де перебуває, маючи перед очима єдиний образ — образ тієї, яка невдовзі, безсумнівно, прийде до нього сюди і скаже: — До завтра! І назавжди!
— До завтра і назавжди, — повторював він собі, стискаючи кулаки і сласно мружачи очі.
Він уже говорив з нею вранці. Вони вже домовилися. Вона все, геть усе покине, щоб піти за ним! Так, навіть туди, назустріч небезпеці, від якої Коста уже не міг ухилитися. Зрештою, він не міг туди не поїхати — там був його дім, там була його робота, яку він тепер передасть іншим, коли піде від Сальво. Яке це має для нього значення? Про яку винагороду вона йому говорила? Велику винагороду, яку він втратить, пішовши від Сальво… Яка йому різниця? Що може бути більшою нагородою, ніж щастя, яке вона дасть йому, кохаючи? Так марив Ауреліо, чекаючи її на балконі і вряди-годи збуджено повторюючи:
— До завтра і назавжди!
Тим часом у салоні Іньяціо Каполіно зі скорботним виглядом розповідав про переполох, який здійнявся того дня в кулуарах Палати депутатів через публікацію в ранковій газеті одного повідомлення. Йшлося про сорок тисяч лір, які заборгував Римському Банкові Роберто Ауріті («а всі знають, що він підставна особа, — писала газета, — за якою стоїть відомий член парламенту з півдня, який донедавна тішився прихильністю якщо не всього уряду, то деяких його членів (hic et haec[70])»). І далі газета розповідала про викрадення документів заради порятунку цього депутата-південця. Але в останню мить виявилося, що через поспіх кілька записок знищити не вдалося, і вони потрапили до рук судової влади — кілька записок від Ауріті, який тепер відчайдушно шукає ті сорок тисяч лір, щоб врятувати себе і свого друга.
Каполіно повідомив, що багато депутатів крайньої лівиці хочуть подати до Палати скаргу, і заявив, що арешт Ауріті неминучий.
Ландо Лаурентано був мов на голках. Цілий день він намагався з'ясувати, яким чином ця новина потрапила до ранкової газети, — схоже, що її повідомив хтось, хто підслуховував під дверима кімнати, де Джуліо Ауріті благав його про допомогу; і він боявся, що тепер Джуліо запідозрить його в тому, що це його рук діло.
Сальво, Велла і Каполіно, помітивши занепокоєння молодого князя, заходились висловлювати співчуття Роберто Ауріті як жертві, і Сальво дав зрозуміти, що він був би готовий дати цю суму, щоб врятувати його; але Каполіно сказав, що вже запізно. Залишалося тільки випити чаю, який уже приготувала Лілліна.
Перші дві чашки, які приніс Чіччіно, дісталися донні Розі та Діанеллі. Наступну чашку Ніколетта передала Ландо Лаурентано.
— Молока?
— Так, дякую. Трохи.
Діанелла, п'ючи чай, чекала, що Ніколетта вийде на балкон з останньою чашкою для Ауреліо. Але Ніколетта, побачивши, що за нею стежать, спочатку вдала, ніби забула про нього, і залишила чашку собі.
— Ага, а для мого кавалера? — вигукнула вона згодом, ніби раптом згадавши.
І вийшла на балкон.
Побачивши її, Ауреліо інстинктивно відступив якомога далі в тінь, щоб вона пішла туди за ним. Але Ніколетта, ледь переступивши поріг балкона і простягнувши йому чашку, тихо й жорстко сказала: