Коррадо Сельмі гукнув екіпаж, щоб не відчувати тремтіння і слабкості в ногах, і назвав візникові адресу: вулиця Колоннетте.
Тільки-но сівши в повіз, Сельмі пошкодував про це, передбачаючи бурхливу сцену у відповідь на все, що він був зробив. Але ні — він зуміє будь-що запобігти цьому. Йому здавалось, що такий вчинок був не так його обов'язком стосовно Роберто Ауріті, як виявом його великодушності. Але в той момент ця великодушність викликала у нього лише презирство. Він позбувся будь-якого престижу, будь-яких привілеїв і тепер розділить долю цього невдахи, який не зміг використати свої таланти, свої заслуги, щоб створити собі становище і набути ваги в очах інших, хоч це було цілком можливо. Він відчував до Роберто Ауріті не жалість, а злість. І нехай навіть саме він, пливучи навмання, затягнув його із собою на ці рифи, цей бідолаха, звичайно, не заслуговував на те, щоб Коррадо Сельмі, який вже майже врятувався, знову кинувся в море, щоб загинути разом з ним; цей чоловік не заслуговував на це, бо ніколи не вмів жити, не вмів побороти навіть незначних перешкод — Роберто вже сам по собі був потопельником, якому Коррадо багато разів кидав мотузку, допомагаючи врятуватись. Він лиш один-єдиний раз надав Коррадо допомогу і тією ж простягнутою рукою тягне його тепер за собою в безодню, униз, на дно, змушуючи відмовитись від порятунку. А той його брат, що помчав на Сицилію, щоб врятувати їх обох! Ага, і всі мали чекати, коли він повернеться звідти з грішми! Без поспіху! Куди ж квапитися? А той ще й розповів про все Ландо Лаурентано! Дурень! Авжеж, з огляду лише на один цей факт він міг би відмовитися підставляти себе, щоб прикрити нездару. Але тепер…
Прибувши на вулицю Колоннетта, Коррадо піднявся напівтемними сходами і зустрів Оліндо Пассалакву, який через три приступки збігав сходами.
— А, це ви, пане депутате! Я саме біжу вас шукати… Скажіть, що сталося? у чому річ?
— Надворі вітряно, — спокійно відповів Коррадо Сельмі.
Оліндо Пассалаква заціпенів, мов колода.
— Вітряно? Що ви таке кажете? А як те підле звинувачення? Але як? Хто це зробив? Варто плюнути йому в обличчя! І треба було робити Італію для таких негідників!
Коррадо Сельмі взяв двома пальцями його за підборіддя:
— Браво, Оліндо! Ці почуття шляхетні!..[71] Ходімо, ходімо!
— Зачекайте, пане депутате, — благав Пассалаква, затримуючи його. — Мушу вас застерегти! Моя Нанна ще нічого не знає. Ми теж нічого не знали. Моєму швагрові Піладе випадково потрапила до рук газета дводенної давнини… він розгортає її і бачить… тоді надсилає нам, позначивши статтю… Роберто тоді саме поливав квіти на терасі… прочитав її і впав з небес на землю… Аж не віриться! Така людина, як він, — і не читає газет у такий час! Розумієте? Як той птах… як його? що голову в пісок ховає… А я купую йому три газети, розумієте? щовечора — три газети! А він хоч би одну читав! Тільки-но її розгортає, то відразу починає куняти, а потім каже, що прочитав усі три і що він просто не висипається!
— Страус, — сказав Коррадо Сельмі. — Дозволиш?
І він поправив під горлом Оліндо Пассалакви яскраву червону краватку, зав'язану вузлом-метеликом.
— Страус, — повторив він. — Той птах, про якого ти казав… Отак буде добре!
Оліндо Пассалаква знову аж рота роззявив.
— Дякую, — сказав він. — Значить… значить, можна не хвилюватися?
Коррадо Сельмі з серйозним виглядом подививсь йому в очі і поклав руки на плечі:
— Хіба ти не наглядач? — запитав він його.
— Наглядач… авжеж, — спантеличено відповів Пассалаква, ніби не зовсім у цьому впевнений.
— Тож нехай світ розвалиться на друзки! — вигукнув Селмі з жестом презирливої зневаги. — А тобі, наглядачеві, має бути байдужісінько. Ходімо, піднімімось зі мною.
Вони застали Роберто геть приголомшеним, той сидів у кріслі, дивлячись у стелю, руки його безсило звисали, а поруч з ним стояла поливальниця. Побачивши Сельмі, він схопився на ноги і, судомно схлипуючи, кинувся йому на груди.
— Заради Бога, заради всього святого! — благав Оліндо Пассалаква, біжучи зачиняти двері і подаючи руками знаки не галасувати, щоб Нанна не почула.
На схлипування Роберто на грудях Коррадо Сельмі відгукувався крізь зачинені двері нявкітливий вокаліз учениці співу. Витримуючи на собі вагу Роберто, Коррадо певний час спостерігав за жестами Пассалакви, який знай благав милосердя для хворого серця своєї бідної дружини, для пропащого Роберто, для будинку, який ось-ось рознесуть ущент; врешті-решт він здригнувся і вибухнув диким реготом: