— Дай-но мені це! — гукнув Сельмі, хапаючи поливальницю і вискакуючи на терасу. — Чому всі такі серйозні? Ти поливав квіти? Тож поливаймо їх далі! Тут… тут… ось так! Ось так! Дощ, Оліндо! Дощ! Дощ!
І на Оліндо Пассалакву полився з поливальниці справжній, шалений дощ. Затуляючи голову руками, чоловік побіг вздовж тераси з криком, а за ним біг Сельмі, який далі сміявся, примовляючи:
— Я ллю воду, ти ллєш воду, він ллє воду, ми всі ллємо воду[72]!
— О Господи! заради Бога… ні! Прошу вас… ні… що ви робите? годі… заради всього святого… це не жарт! годі… ооох… досить!..
На крики надбігли Нанна, учениця співу, Антоніо Дель Ре та Чельсіна. Коррадо Сельмі, засапавшись, негайно підбіг потиснути руку пані Лаллі, яка сміялася, дивлячись на свого чоловіка, що тремтів, мов мокре курча. Дівчата також сміялися.
— Скажіть-но, люба Нанно, — вигукнув Сельмі, — що на світі найкорисніше? Сміх! Тож сміймося й поливаймо Оліндо! Хай росте великий і смішний!
— Але ж я плачу… — стогнав Пассалаква.
— А ти смішний саме тому, що плачеш! — відрізав Сельмі.
— Сміх часто закінчується… — пробурмотів Антоніо Дель Ре, стискаючи кулаки.
— Закінчується слізьми, так? — завершив за нього речення Сельмі. — Браво, юначе! Ти, як завжди, серйозний! Свої дурниці ти також робитимеш завжди поважно і ґрунтовно, надуваючи щоки. А от ми, натомість… ходімо, наглядачу… потанцюймо трохи… туди, Нанно, туди… до фортепіано! Ви гратимете, а ми танцюватимемо! Роберто вбере штани з розрізом ззаду, одягне сорочку навипуск, візьме іграшкову шаблю й дерев'яного коника, якими він грався на війні в шістдесятому; а ми зробимо йому паперовий шолом, і він гарцюватиме по кімнаті… Гайда!.. до бою!.. а тимчасом ми з Оліндо танцюватимемо під звуки гімну Гарібальді… Va' fuori d'Italia…Va' fuori d'Italia… Va' fuori d’talia… Va' fuori, o stranier![73]
He встиг він закінчити останньої репліки, як на порозі тераси з'явився Мауро Мортара з медалями на грудях і ранцем за плечима, з радісними, заплаканими очима, що променіли зворушливим блаженством. Побачивши його, Коррадо Сельмі з жахом підніс руки до обличчя і вибіг через інші двері, що виходили на терасу, репетуючи:
— О Боже, ні! Це вже занадто!
Роберто Ауріті побіг за ним, намагаючись затримати його:
— Коррадо! Коррадо!
За цією втечею спостерігав геть збитий з пантелику Мауро Мортара, побачивши водночас подив пані Лалли, Пассалакви й учениці співу, здивовану усмішку Чельсіни та похмурий вираз обличчя Антоніо Дель Ре.
— Я прийшов, з вашого дозволу, — сказав він, — попрощатися з доном Роберто. Завтра я іду.
— А ви хто такий? — запитала його пані Лалла, наче він був мешканець місяця, який впав з неба.
— Я… — почав було відповідати Мауро Мортара, але затнувсь, коли впізнав Антоніо Дель Ре. — Ви часом не онук донни Катеріни?
Вимовляючи це ім'я, він зняв шапку.
— Скажіть йому, — додав Мауро, — хто я такий. Я був уже тут двічі, але мене не пускали, бо дона Роберто не було вдома.
Пассалаква, весь мокрий, підійшов до нього, глянув на медалі на його грудях і запитав:
— Сицилійський патріот? Сицилійським патріотам, їй-богу, золоті пам'ятники треба ставити! золо… золо… золоті…
Він хотів чхнути, але не міг. Пассалвква ще деякий час постояв з відкритим ротом, на тремтячих ногах, з простягнутими руками, ніби захищаючись, і нарешті таки чхнув.
— Золоті статуї! — повторив Оліндо. — Трясця тому Сельмі, через нього я застудився! Але чому він утік? Він що, божевільний? Погляньте-но, як він… як він мене… але куди він подівся?
— Роберто! — вигукнула пані Лалла, вбігаючи з тераси до кімнати крізь двері, через які щойно втік Сельмі.
Усі вони, налякані, кинулись за нею.
На порозі тієї кімнати непорушно стояв, опустивши очі, якийсь незнайомець з капелюхом в руці, а Роберто — його вкрите червоними плямами обличчя стало землистим за кольором — судомно, нерішуче озирався навколо. На її крик він витягнув руки, але так, ніби хотів запобігти вибухові власних, а не чужих емоцій.
— Прошу вас, прошу, — сказав він, — без галасу… Це нічого… Просто… просто викликають у квестуру…
— Вони його арештують! — зі свистом вирвалось у Антоніо Дель Ре, а обличчя його аж перекосилось від хвилювання.
73
Геть з Італії, геть з Італії, геть з Італії, о чужинцю! — «Гімн Гарібальді» — патріотичний гімн італійського Рисорджименто, слова Луїджі Меркантіні, музика Алессіо Олів'єрі.