Вороги… — але хто вони? Скільки їх? Усі! Хіба це можливо? Усі вчорашні друзі. Усі і ніхто, якщо перебирати їх по одному. Адже він не зробив нікому з них нічого такого, щоб вчорашній радісний прийом міг так раптово перетворитися на таке душевне відчуження, на таку ворожість. Але то була лише мить, сліпа хвилинна лють налетіла на нього, накинулась, мов на здобич, схопила його і розтерзала в один момент.
Ах, як повільно їде цей екіпаж! Коррадо Сельмі здавалося, що це з жорстокою злістю продовжує його агонію.
— Мене нема вдома ні для кого, — сказав він П'єтро, старому слузі, який працював у нього багато років.
Коли він увійшов до спальні, першим його порухом було підійти до цієї шафки. Він стримався. Згадав про заяву, яку мав написати. Але йому захотілося спочатку взяти пляшечку, і він, не дивлячись на неї, заніс її в кабінет і поклав на стіл. Він стояв там деякий час, немов у нерішучості, у пошуках чогось, що мав намір зробити і про що вже забув. Інстинктивно без поспіху повернувся у спальню; погляд його зупинився на овальному дзеркальці, що висіло на стіні біля шафки. Коррадо забув подивитись у нього на себе. Він знизав плечима й повернувся до бюрка, сів, вийняв з течки аркуш паперу і конверт, подивився, чи є на столі сургуч і печатка, знову підвівся й повернувся до спальні, щоб взяти з нічного столика свічник зі свічкою.
Заява вийшла не такою короткою, як він планував, бо, щоб краще захистити невинність Ауріті, він вирішив послатися як на свідка на управителя банку, якого також заарештували і з яким він таємно був домовився перед тим, як взяти борг на чуже ім'я. Закінчивши писати, він звів очі від стола на пляшечку, і раптом йому перехотілося перечитувати написане. Усі ті дрібні речі, які йому ще залишалося зробити, здавалися йому величезними: скласти папір учетверо, вкласти його в конверт, запалити свічку, розтопити сургуч, поставити печатки… він взявся робити все це з відчаєм, задихаючись. Його пальці, що вже не відчували дотику, тремтіли. Він уже збирався запечатати конверт, коли з вулиці пронизливо і голосно долинув звук катеринки. Сельмі здалося, що звук цей розколов йому череп: він заткнув вуха, схопився на ноги, обличчя його перекосилось у судомі, наче від нестерпного болю, і він уже збирався було підбігти до вікна, щоб накинутись на цього мандрівного музиканта з лайкою. Е-е, ні, чорт забирай! отак — ні! не під звуки неаполітанської пісеньки — ні, ні! Ця його лють була для нього принизливою. А може, він справді лиходій? Він має вбити себе, як йому годиться, — спокійно, твердою рукою, без цієї сухості в роті, заспокоївши нерви й посміхаючись. Коррадо узяв конверт із заявою і вкинув його до течки, а пляшечку з отрутою поклав до кишені. Він захотів знову вийти, щоб прогулятися востаннє, попрощатися з життям, звільнившись від усіх турбот, від усіх тягарів, від усіх пристрастей, з ясними очима і спокійною душею; попрощатися з життям, як завжди, легко усміхаючись, упитись востаннє всіма тими речами, які у нього залишилися, які раділи цьому сонячному дню, не підозрюючи серед каламутної плинності подій, що час невдовзі змете їх геть. Він спустився на вулицю, махнув рукою візникові, щоб той під'їхав, і звелів відвезти себе на Джаніколо[74]. Спершу, немов у полоні гулкого отупіння, яке буває, коли раптом закладає у вухах, він нічого не чув, не бачив і не думав; лише коли проїжджав вулицею Лунґара перед в'язницею «Реджіна Челі», йому спало на думку, що, можливо, Роберто Ауріті в цей час вже сидить там; але він не хотів більше мордувати себе цим. Невдовзі Роберто, завдяки його заяві, вийде на волю і продовжить своє непевне й болісне існування разом зі своєю пані Лаллою, Пассалаквою і Бономé, тоді як він — ох! — він звільниться від усього!
Коли Сельмі піднявсь на вершину пагорба, на висоту, з якої міг споглядати осяяний сонцем Рим під насиченою синявою неба, це здалось йому справжнім визволенням — визволенням від усіх тих гірких маленьких нещасть, які ображали і душили його внизу, від зіткнення з щоденною банальною дріб'язковістю, від надокучливого напосідання маленьких чоловічків, які заперечували його право рухатись і дихати. Він почувався там вільним і самотнім, вільним і безтурботним, вищим від усіх образ і пристрастей, поза часом, немов на цю висоту його піднесла велика любов до життя, яке він захищає, вбиваючи себе. І, сповнившись цим почуттям, він в одну мить відчув, що очистився назавжди. У вічності цієї миті всі його слабкості, усі його переступи й провини було скасовано і прощено, адже він теж людина і підкоряється зловорожій необхідності. Тепер, завдавши собі смерть, Коррадо здолає її. У той момент залишалась лише його осяйна, бездоганна і безсмертна любов до життя, до своєї землі, до своєї Вітчизни, заради якої він боровся і переміг. Так, подібно до багатьох героїв, які загинули прекрасною смертю там, нагорі, в обороні Рима, підкошені у розпалі молодечого шаленства, недосяжні для всіх нещасть, вільні від усіх перешкод, які, можливо, з часом спотворили б і принизили б їхній чин. І в цю мить він теж, позбувшись усіх нещасть, звільнившись від усіх перешкод, наснажений і сповнений давнім запалом, із золотистим відблиском в очах, відсвітом останніх променів сонця над будинками величного квадратного міста[75], готувавсь до смерті, такої ж прекрасної, як і їхня, — смерті, яка підносила його у власних очах, позбавляючи потреби заздрити усім тим, кого увічнили тут в мармурових погруддях. Він подумав, що пляшечка з отрутою у нього тут, з собою. Але ні! Не тут! Вдома! Тихо, на своєму ліжку, не виставляючи себе на глум! І Сельмі повернувся до міста.
74
Джаніколо, або Янікул, — пагорб у Римі на західному березі Тибру, який, однак, не належав до традиційних семи римських пагорбів. Звідти відкривається краєвид на центр Рима, там також міститься меморіал Рисорджименто.
75
Квадратний Рим (Roma quadrata) — це простір у межах первісної території стародавнього Рима в добу його виникнення, імовірно, Палатинський пагорб та його схили.