— Цілую руки Вашій Високоповажності!
Один стрибок — і він у сідлі.
— Лети, Тітіно!
Гав! Гав! Гав! Троє мастифів раптом прокинулись і ще довгий час бігли за ним, по-своєму прощаючись з капітаном.
Дон Козмо зостався стояти біля вікна; він проводжав очима капітана Шараллу, поки той не дістався чвалом до повороту алеї, а потім дивився, як із гарчанням і пирханням після марного бігу та гавкоту повертаються мастифи. Коли звірюки нарешті вляглися біля сходів і, поклавши морди на передні лапи, заплющили очі, збираючись знову заснути, він, дивлячись на них, злегка похитав головою і посміхнувся. Коли вони заснули, заспокоївшись, ані той їхній гавкіт, ані біг не здалися йому даремними: тварини протестували проти приходу цього чоловіка, який перервав їхній сон; тепер, вважаючи, що прогнали його, вони мудро повернулися до сну.
— Бо в цьому й полягає мудрість собаки, — подумав дон Козмо, глибоко зітхнувши, — поївши й задовольнивши інші тілесні потреби, він проводить час, занурившись у сон.
Він глянув на дерева перед віллою: вони теж здавалися зануреними в нескінченний сон, з якого їх даремно намагалося вирвати світло дня, так само як намарне ворушив їхнє листя вітер. Уже давно у тривалому, легкому шелесті цього листя він відчував, ніби з безмежної відстані, суєтність усього сущого й нестерпну нудьгу життя.
Розділ другий
Наступного дня на прохання Фламініо Сальво, який не мав вільної хвилини від банківських справ та багатьох інших оборудок, з екіпажем Джірдженті до Вальсанії приїхали Іньяціо Каполіно, колишній свояк дона Фламініо, та Нінí Де Вінчентіс, молодий друг дому. Вони мали належно підготуватися до прибуття гостей, і це доручення їм дуже подобалось з двох різних, ба навіть протилежних причин.
Вози, вщерть навантажені меблями та іншим хатнім начинням, уже давно виїхали з Джірдженті і на той час, мабуть, уже прибули до Вальсанії. Помічники їхали в розкішній кареті Сальво й вели розмову про майбутній шлюб донни Аделаїди, сестри дона Фламініо, з князем Лаурентано.
— Ні-ні, це вже занадто! — глузував Каполіно. — Бідолашна Аделаїда, це вже занадто, після п'ятдесяти років очікування! Скажімо ж правду!
Нінí Де Вінчентіс безперервно кліпав, ніби намагаючись приховати тим самим невдоволення цими кпинами. Натомість у його прегарних мигдалеподібних чорних очах і навіть змарнілому виразі блідого обличчя принаймні жевріло бажання усміхнутися, щоб натякнути, що він не ображається, і якось відреагувати на непомірну і непристойну веселість Каполіно.
— Оце так шлюб, якщо можна так сказати! — неухильно вів далі Каполіно, знаючи, що його ніхто не чує (Нінí, добра душа Нінí з його янгольською вдачею був кимось ще меншим, ніж ніхто). — Якщо можна його так назвати… бо, кінець кінцем, добрий він чи поганий, але закон є закон, мій любий, і політичні та релігійні погляди, якщо вони й мають значення, перед законом мало що важать. А князь, розумієш, conditio sine qua non, хоче, щоб шлюб був тільки церковний, з огляду на свої переконання, — іншого він не допускає. Отже, шлюб цей не матиме юридичних наслідків, розумієш? Але це буде непогано, авжеж! Вишукано, ба навіть сміливо, не заперечую; але бідолашна Аделаїда, їй буде несолодко!
І Каполіно знову взявся глузливо хихотіти, ніби в його уявленні Аделаїда Сальво не надто підходила для цього нового типу героїзму, який вимагали від неї для цього сміливого виклику цивілізованому суспільству.
Нінí Де Вінчентіс мовчав і знай лупав очима, все ще зі стражденною, покірною усмішкою на вустах, сподіваючись, що його мовчання стримає глузливий запал його співрозмовника.
Але де там! Каполіно насолоджувався цим.
— Навіщо їй це? — провадив він далі, малюючи в уяві підстаркувату наречену. — Щоб увійти у вищий світ з усіма правами вельможної дами? Але я б сказав, що вона скоріше вийде з нього. Сидітиме, замкнена, в Колімбетрі! Це немов у черниці постригтися, розумієш? Князю, зрештою, минуло шістдесят п'ять.
Він замовк, помітивши вираз обличчя Де Вінчентіса.
— Ех, любий мій! Знаю, думки у тебе янгольські, але мова тут іде про шлюб, і про вік подумати не зайве. Vis, vis, vis[15] — навіть священники так кажуть! Отже, вищий світ тут ні до чого. Вона стане княгинею, княгинею Лаурентано, ба більше — королевою Колімбетри! Звісно, передовсім це стосуватиметься мене, тебе, усіх нас, хто вважає церковний шлюб не тільки вищим за цивільний, але єдиним справжнім, єдиним чинним шлюбом, який спершу має задовольняти Бога, а вже потім людей. Але всі інші, поза межами Колімбетри, не зобов'язані визнавати і вшановувати її як княгиню Лаурентано; наприклад, Ландо, його син від першого шлюбу, не зобов'язаний поважати її як другу матір. А що їй тоді залишається? Багатство… Звісно, не заради цього вона виходить заміж, адже вона і так багата. Якщо вона робить це заради грошей, ох, бідолашна Аделаїда, боюсь, вона скінчить так само, як і я…