І, немов щоб краще насолодитись глузуванням долі, він знову наблизивсь до дверей купе і приклав вухо до щілини, щоб прислухатися до безглуздої балаканини старого та своєї доньки.
Тільки-но Мауро Мортара, прибувши до Джірдженті, зміг вирватися з обіймів Діанелли Сальво, він негайно побіг до будинку донни Катеріни Лаурентано. Там він застав Антоніо Дель Ре все ще в обіймах матері, яка марно стискала його і трясла, намагаючись привести до тями.
Побачивши Мауро, Анна підбігла до нього, облишивши сина:
— Що з ним не так? Що з ним? Скажіть мені, що з ним! Що йому заподіяли?
Але Мортара відвів її простягнуті руки й крикнув ще голосніше, ніж вона:
— Ваша мати? Де ваша мати?
Надійшов Джуліо, який за кілька днів постарів на десять років. В його очах, у простягнутих руках відчувалась надія отримати від Мауро якісь конкретні новини про арешт Роберто, про самогубство Сельмі і про те, чи справді Коррадо залишив якусь заяву на користь брата, як писали в газетах. Від небожа він так і не зміг нічого дізнатися, хоч як несамовито трусив ним, щоб змусити говорити, поки мати тримала його в обіймах.
Але Мортара відсунув набік і його, вперто і шалено повторюючи:
— Де ваша мати? Я нічого не знаю! Знаю, що його заарештували у мене на очах! Не хочу нікого бачити! Хочу бачити тільки її!
Джуліо завмер в нерішучості, не знаючи, чи можна дозволити йому так неочікувано ввійти до кімнати матері.
Від того дня, коли він, під тиском необхідності, долаючи внутрішній опір, спочатку обережно, а потім рішуче й різко сказав їй, що вона повинна піти до свого брата Іпполіто, щоб врятувати сина, вона раптом впала у сливе апатичне очманіння, ніби все, що вона бачила навколо себе, раптом втратило будь-який сенс. Жодного жесту, жодного слова. Більш нічого. Ця її нерухомість і це мовчання від самого початку мали в собі щось таке абсолютне й непереможне, що ні жести, ні слова інших людей не могли схвилювати її, ані спонукати до чогось. Джуліо знав, що, заговоривши з нею про це, він уб'є свою матір. І справді, своїми словами він одразу ж убив її. Вона не могла піти до брата, щоб врятувати сина: це була б для неї смерть. І ось вона мертва.
Спочатку і він, і Анна сподівалися, що вона просто більше не хоче рухатися й говорити, а не що вона не може. Та незабаром вони зрозуміли, що вона не може. Однак невелика складка, що утворилась у неї на лобі між бровами, давала зрозуміти, що навіть якби вона могла, то не захотіла б. Її підняли зі стільця й поклали на ліжко. У цій нерухомості і мовчанці відчувалася смерть — просто вона ще не захолола. І щоб не дати їй захолонути, вони, плачучи, люблячими руками поспішили добре вкрити її у ліжку. Їй було завдано останнього жорстокого удару, який був тим жахливіший, що вчинений руками її дітей. Тепер, чуваючи[76] над нею і плачучи, діти доводили їй, а точніше собі, що це зробили не вони. Якщо всім тим, що вона робила в житті, вона не могла заплатити за свого сина, то мусила розплатитися тепер таким способом. Джуліо знав це, проте, навіть знаючи, не міг нічого вдіяти. Він мусив сказати їй це, підштовхнути її до такої смерті, завдати їй цього удару. Після цього він обійняв її, а тепер обкутав ковдрами, накинув на неї, захищаючи від останнього холоду, чорну вовняну шаль і ходив навшпиньках, щоб жоден звук не порушував цієї тиші. Після того, що він зробив, бо мусив, навіть дзижчання мухи було б тут зайвим. Йому також спало на гадку, що тепер навіть його життя, його подих буде чимось зайвим. З юнацьких років він, покинувши матір, покинувши Сицилію, жив у широкому світі. Жив без спогадів, без любові, без прагнень, просто день за днем, холодний, млявий, іронічний, зневажливий. Раптом, коли він найменше цього очікував, доля його родини простягла до нього свої вусики, оповила його, огорнула, затягла до себе і закинула сюди, щоб він знову знайшов тут себе, щоб знов прикріпився до кореня, від якого був відірвався; щоб він відчув усе те, чого ніколи не хотів відчувати, щоб згадав усе те, чого ніколи не хотів пам'ятати. Може, кінець його матері, яка завжди все відчувала і завжди все пам'ятала, а тепер була розтрощена ударом, що його він завдав, коли повернувся, щоб з'єднатись з нею, стане тепер і його кінцем? Зламався стовбур, зламалося й гілля. У похмурому убозтві того будинку він жахнувся від усвідомлення того, що тепер усі почуття і спогади його матері належать йому. Але він згадав і Анну, свою сестру — ту гілку, яка ніколи не відривалася від цього стовбура, яка зацвіла всього лиш раз, на короткий час, щоб принести колючий і терпкий плід, цього свого сина, недосяжного навіть для материнської любові. Брат і сестра притислися тоді одне до одного, злилися в обіймах, сповнених безмежної ніжності й безмежного болю, у сутіні цього похмурого будинку, насолоджуючись солодкістю плачу, що вперше об'єднав їх, водночас розбиваючи їхні серця. Він має жити заради сестри і її сина. Звістка про тепер уже неминучий арешт Роберто, очікувана будь-якої миті, нарешті надійшла разом із звісткою про самогубство Коррадо Сельмі, але була вона якась невиразна, всього лиш кілька рядків у сицилійських газетах, як новина, на яку читачі напевно не звернуть уваги, адже всіх тоді опанувало хворобливе бажання дізнатися все до найдрібніших деталей про араґонське душогубство.