— Звісно, звісно! — відповів Каполіно, йдучи за нею. — Хіба Фламініо може сказати тобі…?
— Він має мені це сказати! — перебила вона його у нестямі, вишкіривши зуби і стискаючи кулаки. — Хай скаже мені це сам, власною особою; і тоді так, тоді так, негайно! негайно вчиню цю дурницю! таки вчиню її!
У цей момент увійшов Ліборіо, улюблений князів камердинер; він перелякався і на мить розгубився, побачивши плач і збудження княгині.
— Ваша світлосте… ваша світлосте… — пробелькотів він. — Дон Салезіо…
— Що таке? — сердито запитала донна Аделаїда. — Чого йому треба?
— Нічого, ваше світлосте… здається, що…
І Ліборіо підняв руку в невиразному жесті благословення.
— Ах, — сказала донна Аделаїда; вона жорстко втупилась в обличчя Каполіно і дивилась якийсь час на нього насуплено, з відкритим ротом, ніби питаючи його, добре це буде чи погано, якщо бідолаха саме в ту мить дасть дуба. — Тим ліпше… тим ліпше! — вигукнула вона. — Тим ліпше для нього, сердешного… Ходімо, Ньяціо, ходімо до нього…
І побігла вслід за Ліборіо, а за нею побіг Каполіно, ошелешений і схвильований.
— Я тримала його тут біля себе… — говорила вона по дорозі, — дбала про нього… піклувалась… Гарні ви люди, що отак кинули його… бідолашного старого… Тим ліпше, тим ліпше… відмучився… Я теж занехаяла його останнім часом… Вбивці! Завдали йому останнього удару… Але він теж, треба сказати, їв забагато… забагато солодощів…
— Авжеж, ваша світлосте, — зітхнув Ліборіо, — я теж це казав… забагато солодощів…
— Підніми-но, підніми, Ньяціо… Я впустила хустинку. О Пресвята Богородице, який тут сморід!
І донна Аделаїда затулила собі носа однією рукою, ставши на порозі кімнатки, де помирав бідолашний старий; його підтримував на ліжку кухар, який прибіг на поклик Ліборіо. Стримувані інстинктивним жахом смерті, але, можливо, більше через відразу до надзвичайної худорлявості цього хрящуватого, вкритого бляклою щетиною обличчя, з очними яблуками, що вже затверділи під напівзаплющеними повіками, донна Аделаїда і Каполіно застигли на порозі й дивилися, як рот умирущого відкривається дедалі ширше, роззявляється, немовби під дією нестримного натиску якоїсь внутрішньої пружини.
— О Боже! — застогнала донна Аделаїда. — Що він робить?
Вона не встигла договорити, як з його рота вилетіло щось страхітливе. Донна Аделаїда скрикнула від жаху і підняла руки, затуляючи обличчя. Ліборіо підійшов до ліжка і помітив там вишкірений зубний протез:
— Нічого такого, ваша ясновельможносте! — сказав він із сумною посмішкою. — Йому це вже не потрібне…
Кухар тим часом поклав бездиханну голову бідолашного старого на подушку.
Розділ сьомий
У величезній гулкій залі старовинної канцелярії єпископського палацу, з її похмурою, розмальованою фресками й запиленою стелею, з високими стінами, вкритими пожовклим тиньком і захаращеними старовинними портретами прелатів, також засланими пилюкою й пліснявою, які висіли в безладді то тут, то там над облізлими, поточеними шашелем шафами і стелажами, почувся схвальний гомін, коли монсеньйор Монторо своїм красивим голосом з розміреними інтонаціями, у якому ледь вчувалась авторитетність і водночас поблажливість, закінчував зачитувати катедральній капітулі та численним іншим канонікам та пресвітерам, яких спеціально тут зібрали, своє пастирське послання до високодостойних парафіяльних священників єпархії з приводу скорботних подій, що завдають горя Сицилії й засмучують усі християнські серця. Як заголовок свого пастирського послання монсеньйор узяв рядок з Євангелія від Матея: «Semper pauperes habetis vobiscum»[79].
Був прикрий холодний і вітряний січневий день, і кілька разів під час читання єпископ, та й слухачі, звертали погляд на шибки, які, здавалось, ось-ось тріснуть під натиском гучноголосої люті лібечо[80]. Спокійне читання цієї благодушної проповіді відбувалось у зловісному супроводі пронизливого, несамовитого шипіння та похмурого, протяжного завивання, яке часто відвертало увагу не одного слухача, і по величезній залі, над якою чували запилені й запліснявілі старовинні портрети, ширилась розгубленість і гіркота з огляду на марноту цього безконечного вправляння в красномовстві.
Дехто з присутніх дивився крізь одне з великих вікон на балкон старого будинку навпроти, де стовбичив бідолашний божевільний, який, здавалося, зазнавав невідомо якої насолоди — можливо, він літав, віддавшись на волю шаленого вітру, від якого жовта вовняна ковдра на його плечах тріпотіла навколо його тіла; він сміявсь усім своїм змарнілим обличчям, очі його були проникливі, одержимі і наче заслані слізьми, а довгі пасма рудого волосся метлялися туди-сюди, мов язики полум'я. Цей бідолаха був молодший брат каноніка Батá, який також був у залі і, на позір, уважно слухав єпископа, але всередині його, очевидно, поглинали сторонні думки, які кілька разів спонукали його до кумедних жестів.