Коли читання закінчилось, старші каноніки, які найкраще знали слабкість свого високоповажаного єпископа, поспішили оточити стіл, перед яким він сидів, прохаючи його повторити ту чи ту з численних фраз, якими монсеньйор, на їхню думку і судячи з того, як він їх виголошував, був дуже задоволений.
— А про полчище Сатани, ваше преосвященство, як там було сказано?
— Ви мали на увазі масонство, чи не так, преосвященний владико? як ви там говорили?
А монсеньйор, внутрішньо радіючи, але зовні з виглядом втомленої поблажливості, прикривши свої світлі довгасті очі блідими повіками, схожими на лушпиння цибулі, і ствердно киваючи головою, давав рукою знак зачекати і, знайшовши у своїх нотатках відповідний уступ, повторював:
— Лиха й мерзенна секта… лиха й мерзенна секта, яка обрала своїм творителем диявола, а своїм ієрофантом юдея…
— О, ось воно! Ієрофантом юдея! — вигукували вони. — Чудовий вислів, ваша ексцеленціє! чудовий…
— Як сміливо… як сміливо…
— Але що за вітер, Боже мій! — знай скаржився засмучено єпископ — мовляв, не такої винагороди він заслужив за свою працю.
Тим часом молодші каноніки, які уважніше від інших слухали читання, обмінювались поглядами, що виражали огиду до цих старих і дурних підлабузників та болісне усвідомлення того, як народ сприйме цю балаканину, що оберталася навколо питання, такого ж наївного, як і жорстокого, з яким преподобні отці збиралися звернутись до бідняків єпархії: чому злидні, які завжди були і завжди будуть, тільки тепер так розбурхали уми, збурили весь уклад життя і вилилися в такі гідні осуду крайнощі? Дехто з тих молодих прелатів вважав, що, замість того, щоб таврувати тих, хто «наважився замахнутись на суворість стародавнього квіритського права[81]», монсеньйор, виступаючи з приводу подій на острові, міг би принаймні послатися на недавню енцикліку Святішого Отця Лева XIII «De conditione opificum[82]», згідно з якою землевласники повинні припинити відкрите або завуальоване лихварство, перестати ставитися до робітників як до рабів і наживатися на потребах бідних. Вони були тим більше засмучені тоном пастирського послання свого єпископа, що буквально напередодні Помпео Аґрó опублікував сміливий памфлет на захист бідних. У ньому, порівнявши умови життя на Сицилії з умовами життя в Ірландії і навівши висловлювання та позицію видатних католицьких прелатів, як британських, так і американських, щодо економічних і соціальних питань того часу, він — немов кидаючи виклик — процитував зухвалу відповідь преподобного МакҐлінна, католицького священника з Нью-Йорка, на заклик його єпископа вгамувати революційну пропаганду: «Я завжди вказував, монсеньйоре, і вказуватиму до останнього подиху, що земля є за правом спільною власністю народу і що право індивідуальної власності на землю суперечить природній справедливості, хоча й санкціоноване цивільними та релігійними законами!» Цілий цей памфлет Аґрó був їдкою звинувачувальною промовою проти невігластва та лінощів сицилійського духовенства. І ось, день по тому, пастирське послання їхнього єпископа давало найбільш неспростовний доказ цього. Інші, зібравшись разом, радилися між собою, чи не було б розсудливо того ж дня таємно послати до монсеньйора кількох старших прелатів, до яких благоволив єпископ, щоб вони віч-на-віч вказали йому на недоречність цього пастирського листа у час, коли округою ширяться чутки, що через цю бурю, яка вирує повсюди на Сицилії, стан облоги неминучий, якщо його вже не запроваджено. Наводили навіть ім'я генерала армії, призначеного надзвичайним комісаром з усіма повноваженнями; того самого, який кілька днів тому висадився в Палермо з цілим армійським корпусом. Подейкували, що першою річчю він заарештував членів Центрального комітету осередків Ліги, які напередодні ввечері випустили революційну відозву до трудівників острова.
— Так, так, ось вона… маю її в кишені… це правда! Це правда! — таємничим тоном сказав один. — Прочитаємо їх, коли вийдемо звідси…
82
Ця енцикліка більш відома під назвою Rerum Novarum (1891) і була одним із перших документів соціальної доктрини Католицької церкви.