Як він сміявся, яке обурення і співчуття, яке розчарування й огиду викликав у ньому невпізнанний вигляд останнього, вже без тієї в'язки тернових колючок, що раніше вкривала йому щоки й підборіддя! Здавалося, немов очі його і голос, з якими ця борода становила колись єдине ціле, ще не знали про цю втрату і перебували в розгубленості. Але ця машкара, по правді кажучи, у жодного з них зовсім не свідчила про страх; маскування було немовби частиною тієї ролі, яку їм нав'язала в ту мить необхідність втечі; крім того, не в останню чергу його зумовив фальшивий гонор хитрих острів'ян, які будь-що хочуть уникнути утисків з боку сил громадського порядку.
Вони подалися в глибину острова, випереджаючи військо, яке виступало з Палермо, готуючись до вторгнення в інші провінції. Якщо їм вдасться перетнути острів, вони сховаються у Вальсанїї, а звідти вирушать на Мальту або в Туніс. Ландо хотів би емігрувати на Мальту, місце заслання свого діда, але не тому, що наважувався порівнювати його долю зі своєю, а тому, що вже деякий час планував поїхати до Бурмули, щоб, за змоги, розшукати його останки, йдучи за вказівками Мауро Мортари, які насправді певними не були, оскільки поховання відбулося в сум'ятті великого мору[83] на Мальті в 1852 році. Даремно Ліно Апес жартував собі з пригод та незручностей їхньої поспішної втечі — то пішки, то на возах без ресор, то в розхитаних візках, то горами, то долинами, у пошуках їжі і притулку, — намагаючись довести друзям, що, зрештою, те, що вони роблять, не таке серйозне, щоб над ним не можна було посміятися. Якщо, скажімо, їхні ілюзії тріщали по швах, то чи було це достатньою причиною для того, щоб не зважати, що по швах тріснули його штани, коли він злазив з воза? Ілюзії ці були старші за Тіберія Гракха, а штани були нові! Де загубив Катальдо Склáфані свою розкішну бороду? Міркуючи по-філософському, ніщо не могло б полагодити його штани краще, ніж волосинка з тієї бороди! Похмурий вигляд цих місць, зимове запустіння, страх перед непевною й виснажливою дорогою, тривожне бажання дізнатися новини про те, що сталося після їхньої втечі, — усе це зовсім не заохочувало товаришів сміятися у відповідь на дотепи Ліно Апеса.
Поки вони щораз далі проникали в глибину острова, поступово збираючи відомості про виняткові заходи, яких несподівано вжив уряд, у Ландо зародилось тверде переконання, що друзі його припустились помилки. Давнє, глибоке невдоволення сицилійців несподівано перетворилось на повсюдне люте обурення: хоч як були налякані народними заворушеннями найвищі суспільні стани, тепер, перед обличчям військової сили, при виді ворожого війська, що скасувало всі закони для всіх і придушило всі конституційні гарантії, вони були схильні якщо не побрататися з нижчими верствами, якщо не виправдати їх, то принаймні визнати, що під час війни завжди найгірше велося їм, що вони ніколи не повставали зі зброєю в руках, а якщо й переступали межу, то до цього їх спонукали жорстокі й жахливі розправи. Вроджена гордість, спільна для всіх остров'ян, повстала проти цієї нової образи, якої італійський уряд завдавав Сицилії замість того, щоб бодай запізніло виправити старі болячки; островом пробігав дрож ненависті, коли надходили звістки про міста, оточені полками піхоти та ескадронами кавалерії, де сотнями, без жодного розбору і з дикою люттю, арештовували багатих і бідних, студентів і робітників, тут радників, а там вчителів та муніципальних секретарів, жінок, старих і навіть дітей; пресу придушили, цензурі підлягало навіть приватне листування; весь острів відрізали від решти людства, зв'язали і роззброїли, віддавши на поталу свавілля військової диктатури.
Як норовистий кінь, коли його проти волі відігнали від перешкод, що їх він готовий був подолати, проте лякається, піддавшись шаленому панічному поривові, стає дибки й відступає, тремтячи всіма м'язами, так і Ландо Лаурентано, піддавшись запалові цього загального обурення, у певний момент став дибки, відчуваючи, що приниження через втечу душить його. Чи справді йому треба було тоді тікати? залишити поле бою? Земля горіла у нього під ногами, повітря аж пашіло. Невже острів, розворушений від краю до краю, дозволить так себе розчавити, так потоптати і не повстане з гніву та ненависті, яку так довго придушували, а тепер так брутально роз'ятрили? Може, досить було б одного заклику! Може, досить було б, щоб хтось виступив вперед! Діставшись до Імери і почувши, що в сусідньому селі Санта-Катеріна-Віллармоза повстали люди, Ландо не міг більше чекати і вирішив поїхати туди, хоч друзі робили все можливе, щоб стримати його, кричали, що більше нічого не можна вдіяти, нема на що сподіватися і він тільки по-дурному потрапить в лапи поліції. З ним пішов лише Ліно Апес, та й то з надією охолодити йому голову й зупинити на півдорозі, взявши на себе при нагоді роль Санчо, щоб його друг, який, як він знав, був чутливий до смішного, відчув себе поруч з ним Дон Кіхотом. І справді, незабаром велетні, якими Ландо у своїй екзальтації бачив тих селюків з Санта-Катеріна-Віллармоза, що повстали проти оголошеного стану облоги, виявилися вітряками. Підійшовши близько до села, вони дізналися, що про стан облоги там ще ні сном ні духом не знають: на стінах вивісили оголошення, але тамтешній люд оминув його своєю увагою; тож, ні про що не здогадуючись, вони, як завжди і як скрізь, вирушили вулицями села з портретами короля і королеви, з розп'яттям на чолі процесії та вигуками «Хай живе король! Геть податки!», аж поки, вийшовши з площі і звернувши у вузьку вуличку, не побачили вісьмох солдатів і чотирьох карабінерів, які сиділи в засідці. Офіцер, який ними командував (недарма його звали Коллеоні[84]), вибрав це розташування з точним стратегічним розрахунком, щоб беззахисний натовп, затиснутий у вузькій вуличці, не міг зрушити з місця, коли йому наказали розійтися; тоді він віддав наказ стріляти в них, і то не один раз. Одинадцятеро загиблих, незліченна кількість поранених, серед них жінки, старі, діти. Тепер все було тихо, як на цвинтарі. Лиш де-не-де чулися крики родичів, які оплакували вбитих, та стогони поранених.
84
Бартоломео Коллеоні (1400–1475) — італійський кондотьєр, що був на службі в Мілана та Венеції.