Тоді дон Іпполіто теж посміхнувся, але сумно, потис шуринові руку і, далі посміхаючись, спокійно, тоном, сповненим чоловічої зверхності, висловив свою досаду через те, що між ним і його дружиною виникли розбіжності, бо вони все ще не могли… еге ж, на жаль, все ще не могли узгодити між собою свої почуття та думки, оскільки вона не хотіла розуміти причин, з яких…
— Облиште, князю! — спробував перебити його Сальво.
— Ні, ні, — стояв на своєму дон Іпполіто. — Я дуже ціную почуття, яке спонукало її звернутися до мене з проханням про те, на що я не можу погодитись. Я співчуваю, повірте, всім серцем співчуваю вашому нещастю, і…
— Але ж її присутність нічого не дала б! — сказав, обриваючи розмову, Сальво.
І, на превелике полегшення обох, вони заговорили про щось інше, зокрема про серйозні події того дня. Тільки тоді князь з подивом помітив, що, поки він так гаряче висловлював своє обурення і ганебними заходами уряду, і нахабством поспільства, усмішка далі не сходила з вуст його шурина. Яким же було б його здивування, якби він раптом зупинився і спитав Фламініо, чому той так посміхається, а Сальво йому б відповів:
— Чому?.. Ну-у… Тому що зараз я думаю про те, що Колімбетрі, попри решту, властива та велика перевага, що вона розташована дуже близько до кладовища, так що незабаром, коли ви помрете, ви матимете неабиякий привілей бути похованим за два кроки звідси, а отже, не треба буде перетинати місто навіть після смерті.
Також Сальво згадалось, що в тому ж маєтку, а точніше в гаю апельсинових і гранатових дерев, біля водойми, яка дала йому назву, князь звелів збудувати гробницю, схожу на гробницю Терона[85], і він дуже хотів поїхати туди і оглянути її. Тільки-но виникла змога, він знову змінив тему і запропонував шуринові зробити вилазку до цього гаю.
Донна Аделаїда скористалася цим моментом, щоб відправити Пертічіно бігом до Джірдженті і передати депутатові Іньяціо Каполіно записку: В.Н.Р. (у власні неоціненні руки).
Коли надвечір Фламініо Сальво повернувсь додому й відчинив двері до кімнати, де зазвичай перебувала Діанелла під наглядом старої гувернантки та доглядальниці, він з подивом побачив, що його донька повисла на шиї Нінí Де Вінчентіса, її очі, ледь помітні над плечем молодого чоловіка, були веселі й іскрилися від щастя під скуйовдженим волоссям, а руки міцно обіймали його.
— Діанелло… Діанелло… — покликав він її з тривогою в голосі, сподіваючись почути, що вона одужала.
Але Нінí Де Вінчентіс, ледь схиливши голову, з обличчям, багряним від болісного хвилювання, розпачливо відповів йому:
— Вона кличе мене Ауреліо…
Розділ восьмий
Повернувшись зі своєї прощі до Рима — звідки він сподівався привезти до Вальсанії чимало радості від сповнення славних мрій, яка мала освітити останні дні його життя, — і відвідавши вмирущу донну Катеріну Лаурентано, Мауро Мортара пробрався, опустивши голову і не наважуючись навіть озирнутися, до своєї кімнати на першому поверсі, немов смертельно поранений звір у своє лігво. Він боявсь, що його засміють навіть дерева, яким він стільки років розповідав про свої пригоди, про велич і могутність, здобуті його Батьківщиною завдяки чинам його давніх товаришів по підпіллю, вигнанню та війні. Даремно впродовж майже тижня дон Козмо намагався розворушити його, розговорити, спонукуваний своїм безнадійним співчуттям до всіх тих, хто, маючи на це всі підстави, уникав знайденого ним засобу, що зцілював від усякої недуги. На його наполягання принаймні піднятися на віллу пообідати, Мауро відповів, знизавши плечима:
— На кров Божу, дайте мені спокій!
— І що ти їстимеш?
— Лікті свої кусатиму! Забирайтеся звідси!
Ще різкіше і грубіше, наступного дня після свого приїзду, він відповів голубам, яких за його відсутності двічі на день, у звичайний час, годував управитель Ванні ді Нінфа: бах! бах! — два постріли в повітря — і вони розлетілись хто куди в галасливому сум'ятті. Не краще Мауро поставився і до своїх трьох мастифів, які мало не збожеволіли від радості, побачивши його знову. Спокійна нерухомість просякнутих якимсь майже звіриним запахом старих речей у кімнаті, які, здавалось, тільки й чекали, щоб він повернувся до свого звичного життя серед них, викликала в ньому люте роздратування: йому хотілося схопити обома руками солом'яний сінник, згорнутий у кутку, і викинути його разом з дошками та підпорами, на яких він лежав, позбутися того зламаного оливкового преса, стільців, скринь, кошиків і лантухів. Певну втіху йому лиш справили відбитки на стіні жовтого пережованого тютюну, яким він, лежачи на ліжку, полюбляв плювати в обличчя ворогам Вітчизни, санфедистам і поплічникам Бурбонів.