— Ах, так, Петрарка, ото я дурень! До кого боги прихильні, той помирає молодим…[19] — одразу ж оговтавсь Каполіно. — Переплутав… То ви… ви відтоді свого брата не бачили?
Дона Козмо раптом знову опосіла сонливість, він примружив очі й кивнув.
— Дон Козмо поховав себе тут! — пояснив Каполіно Де Вінчентісу, наче той не знав. — У них різні вподобання, я це розумію… навіть діаметрально протилежні, бо дон Іпполіто любить… товариство, не може без нього… І, можливо, їй-богу, після тієї біди йому дуже не хотілося бути на самоті, без рідних поруч… Але ви сидите тут, а син його весь час в Римі… і…
Дон Козмо вже зрозумів, хоч і по-своєму, до чого веде Каполіно, тому, щоб обірвати розмову, заявив:
— Значить, слушно буде, якщо він одружиться знову, ви це маєте на увазі? Згоден! А ти, — додав він, обернувшись до Нінí, — хлопчику любий, ти все ще на це не наважуєшся?
Нінí, побачивши, що про нього так несподівано згадали, аж побуряковів на виду:
— При чому тут я?
— Дивіться-но, як він зашарівся! — вигукнув Каполіно, вибухнувши сміхом, хоч його брала злість.
— Значить, щось таки там є? — запитав дон Козмо, тицяючи пальцем собі в груди, там, де серце.
— Звісно, що є! — вигукнув Каполіно, сміючись ще голосніше.
Нінí був мов на голках, ображений і приголомшений цим недоречним сміхом, але знайшов у собі сили запротестувати:
— Та немає там нічого! Заради Бога, не кажіть такого!
— Ще б пак! Святий Алойзій Гонзага![20] — не відступав Каполіно далі сміючись, хоч і понад силу. — А радше… авжеж, де ж донна Сара? Ага, Метастазіо… він і справді герой Метастазіо, доне Козмо! А може, янгол… але не з тих янголів, які бувають в Алькамо, майте на увазі! Ви знаєте, доне Козмо, що в Алькамо янголами називають поросят?
Нінí серйозно занепокоївся; він зблід і твердим голосом сказав:
— Ви мене дратуєте, адвокате!
— Більше ні слова! — мовив Каполіно, охолонувши.
Дон Козмо був прикро вражений, бо спочатку нічого не втямив, а тоді відкрив рота, щоб вимовити «ах!», та воно застрягло у нього в горлі. Може, йшлося про доньку Сальво? Ах, он воно що… Йому це й на гадку не спадало. Він ще не був з нею знайомий. Ото вже достеменно! Ну й чудово! Ото буде щастя для милого Нінí! І він не зумів стриматися:
— Не варто так бентежитися, синку. Це дуже серйозна справа. У твоєму становищі не слід гаяти часу.
Нінí смикнувсь на своєму стільці, ніби намагався, стримуючи крик, протистояти уколам сотні шпильок по всьому тілі. Каполіно затамував подих і чекав, коли сунутиме лавина. Дон Козмо не усвідомлював ефекту своїх слів і приголомшено дивився то на одного, то на другого.
— Я знову щось не те бовкнув? — запитав він. — Даруйте. Я теж не скажу більше ні слова.
Нінí справді витав у небесах, у тих небесах, де світило його власне, особливе сонце, яке ось-ось мало зійти, та ще не зійшло, і, можливо, цього й не станеться ніколи. Він не давав йому вийти з-за суворих гір реальності, воліючи перебувати в рожевому, марному світлі вічного світанку, щоб сонце, зійшовши, більш ніколи не сідало і щоб неминучі тіні залишалися ледь відчутними і майже прозорими. У нього вже закрадався сумнів, що Сальво не прийме схвально його прохання про руку доньки, якщо він взагалі наважиться на це. Але він весь час ухилявся від необхідності прийняти й обміркувати ці вагання, щоб не зруйнувати найчистішу мрію всього свого життя. І не тому, що побоювання зупиняли його, а тому, що йому справді бракувало мужності спробувати втілити в життя такий піднесений і вимріяний ідеал. Нінí побоювався, що найменше зіткнення з реальністю завдасть йому шкоди, тому не наважувався не тільки звернутися з пропозицією одруження, але й навіть відкрито освідчитися Діанеллі Сальво. Тепер же підозра, що він може зробити це заради посагу дівчини, який поправив би його фінансове становище, спричинила в ньому глибоку печаль й отруїла йому радість від цього служіння, яке тепер вже не здавалося безкорисливим і вчиненим з любові. І тоді сонце його немов раптом скотилося вниз, усе навколо потемніло, і коли кімнати були вже приведені до ладу, а він з клубком болю в горлі прийшов востаннє все перевірити, то не зміг, як планував, залишити на подушці ліжка Діанелли вітальний цілунок, щоб вона, сама того не знаючи, знайшла його там увечері, лягаючи спати.
Тим часом дон Козмо і Каполіно, крихітні чорні фігурки під високим небом, на якому похмуро палав захід сонця, пішли прогулятися перед старою віллою, прямуючи довгою, прямою алеєю, що ліворуч бігла майже вздовж гребеня широкої й глибокої яруги, сиріч ущелини, схили якої стрімко спадали вниз.
20
Святий Алойзій Гонзага (1568–1591) — італійський монах, єзуїт, покровитель молоді, зображали юнаком з лілією, що символізує невинність.