— Tu quoque?[21] — ображено запитав Маттіна, намагаючись приховати своє роздратування.
— Не розумію, у чому річ, — відповів йому Верóніка з виглядом людини, яка хоче приховати таємницю.
— Я теж, — поспішив байдуже додати Маттіна. — Я отримав запрошення…
Він дививсь, не відводячи погляду, на чоло Верóніки, на якому врізнобіч розходилися три довгі рубці — рани, отримані на дуелі.
— Ти приїхав з Рима?
— Ні. З Палермо.
— Довго тут будеш?
— Не знаю.
Цими сухими відповідями Верóніка явно натякав, що хотів би триматися в тіні й не надавати надмірного значення тому, що він — якби захотів — міг би сказати. І справді, тепер його завданням було демонструвати своє роздратування, ба більше — показати себе втомленим і зневіреним. На свою біду, він — і всі це знали — мав ідеал: ідеалом цим була Вітчизна, яку цілковито втілювала особа старого доброго Кріспі[22], славного державного діяча, який кілька років тому на бурхливому парламентському засіданні зазнав поразки у дріб'язковій і підступній сутичці. За честь цього славетного Старця він бився на багатьох дуелях, майже завжди з кепським для нього результатом; на образи своїх опонентів у газетах він відповідав безпрецедентно жорсткими словами. Але тепер, після падіння уряду Старця, занепала й країна, а натовп тріумфував. І річ тут була не в його роздратуванні — він просто відчував огиду до життя. Ґвідо насправді не вірив, що Роберто Ауріті може перемогти, хоч уряд підтримував його. Але цей його шанований Старець, який все ще по-дитячому мав ілюзії щодо майбутнього своєї країни, наказав йому їхати в Джірдженті, щоб боротися за Ауріті. Він знав, що Ауріті погодився на боротьбу не так виконуючи наказ уряду, як під тиском цього старого державника; і ось він тут, у Джірдженті. Щоб не зрадити своєму обов'язку, Верóніка відгукнувся на запрошення Аґрó, каноніка, який любив ксьондзів не більше, ніж дим в очах. І ось він тут; треба було з цим змиритися. Утім, хоч Ґвідо пустився в цю виборчу авантюру з недовірою, його дещо дратувало те, що тепер він опинився тут на рівних з якимсь першим-ліпшим Маттіною, втягнутий у дрібну змову, яку, схоже, снував канонік Аґрó.
Маттіна ворухнувся на фотелі, пирхаючи і міняючи позу.
— Він примушує себе чекати…
— Хто там у нього? — запитав Ґвідо Верóніка без тіні нетерпіння.
Маттіна нахиливсь і півголосом промовив:
— Прéола-молодший, поплічник Іньяціо Каполіно. Я дізнався про це від слуги. А ти що на це скажеш? Я от думаю — що ми з тобою тут робимо?
— Побачимо… — зітхнув Верóніка.
— Я б не хотів, щоб…
Маттіна замовк, помітивши, що відчинилися двері і увійшов, сутулячись, канонік Помпео Аґрó, довготелесий і худорлявий.
Подаючи обома руками знак гостям, щоб вони не підводилися, скрипучим голоском він промовив:
— Даруйте… Сидіть, сидіть, прошу вас. Любий Верóніко, славний кавалере. Сідайте, кавалере, тут, поруч зі мною, ваші юнацькі гріхи мене не лякають.
— Де ж та юність! — посміхнувся Маттіна, показуючи на свою сиву голову.
Канонік витягнув з нагрудної кишені старовинного срібного годинника.
— Волосся, звісно, сивіє, але гріхи нікуди не діваються. Овва, уже десята година! Стільки часу змарнував… Що ж!
Обличчя його змінилося, він на мить розгубився, — сказати щось чи ні? — а потім немов придушив у собі зітхання, випустивши назовні лише його шлейф:
— Вдячність — сущий міф!
Похитав головою і мовив:
— Панове, чи не поїхали б ви зі мною ненадовго в одне місце?
— Куди? — спитав Маттіна.
— До будинку Роберто Ауріті… великого мого друга, ще з дитинства, ви ж знаєте. Наші батьки були більше, ніж брати, — товариші по зброї; батько Роберто загинув під Мілаццо, а мій — під Вольтурно[23]. Славні історичні події. Про них варто пам'ятати в наших краях, замість того, щоб здіймати такий галас навколо мого… як вони це називають, га? дезертирства, так?.. авжеж, дезертирства. Звісно, моя сутана! Авжеж, панове. Але під сутаною б'ється серце, і серце моє вельми вболіває за святі узи дружби, а також… а також…
Канонік, мабуть, хотів додати «за Вітчизну», але він лиш натякнув на це жестом і пригальмував порив великодушних почуттів. Він намагався висловлюватись барвисто, з лукавою усмішечкою на вустах, безперервно потираючи кістляві руки під підборіддям, ніби омиваючи їх у струмені своїх речень, які, авжеж, були вишукані, але їм бракувало плавності, прозорості й невпинності, бо лились вони уривчасто, іноді вагаючись і спотикаючись об чудернацькі вигуки. Вряди-годи, піднімаючи втомлені повіки, канонік кидав на присутніх косий, швидкоплинний погляд, настільки відмінний від звичайного, що всі одразу ж розуміли, що чоловік цей приховує, мабуть, не одну потаємну недугу і наодинці зовсім інший, ніж здається, а якісь невідомі душевні муки роблять його хитрим і підступним.
22
Франческо Кріспі (1818–1901) — італійський політик і юрист, був одним із лідерів Рисорджименто, чотири рази його обирали прем'єр-міністром Італії. Прихильник республіки, брав участь в Експедиції Тисячі, але згодом перейшов на бік монархістів. У 1890-х роках придушив рух «фаші» та розпустив соціалістичну партію, однак запровадив кілька важливих соціальних реформ.
23
Битва на річці Вольтурно, північніше від Неаполя, що сталася у вересні — жовтні 1860 року між військами «тисячі» Джузеппе Гарібальді та армією Королівства Обох Сицилій.