— Так, так, так… тепер я зрозумів! — вигукнув канонік. — Цьому треба запобігти! Треба запобігти!
— Це не повинно бути складно, — підсумував Верóніка. — Адже Коррадо Сельмі доведеться боротися за себе у своєму окрузі. Гаразд, побачимо. Тепер мерщій їдьмо до Роберто.
Канонік підвівся.
— Ми готові, — сказав він. — Екіпаж внизу. Хвилинку, з вашого дозволу. Тільки візьму плаща й капелюха.
Невдовзі перед Верóнікою і Маттіною знов з'явився старий камердинер з кривими ступнями, одягнений кучером, і вони разом з Аґрó сіли в екіпаж.
Піднімаючись з Рабато[24] на площу Сан-Доменіко, чоловіки відразу помітили незвичайний рух вздовж головної вулиці. Там бігало четверо чи п'ятеро дітлахів, які, зупиняючись то тут, то там, вигукували назву клерикальної газети «Емпедокл», і вона, схоже, розходилася, мов гарячі пиріжки.
— L'lmpiducli! L'lmpiducli![25]
Скрізь збиралися гуртки людей: дехто читав, інші жваво коментували якусь надруковану в цій газеті статтю, безумовно вельми гостру.
Побачивши одного з тих горланів, що пробігав повз екіпаж, Верóніка не зміг встояти перед спокусою, кивнув одному хлопчиськові, і той кинув примірник газети в карету. Тим часом канонік — у ті дні він почувався на вулицях міста, як посеред ворожого табору, — наполягав: «Додому! Швидше додому!» Маттіна взяв газету.
— Мені читати?
І він почав читати півголосом передову статтю, ту саму, яка, безсумнівно, спричинила такий ажіотаж серед публіки.
Вона називалася «Патріоти з родинних міркувань» і стосувалася — не називаючи імен, але з огидними натяками — пам'яті Стефано Ауріті, батька Роберто. У ній зводився підлий наклеп на нього і перекручувалася романтична історія його кохання до Катеріни Лаурентано; йшлося там і про втечу молодої пари напередодні революції 1848 року, і про участь Стефано Ауріті в цій революції «не з любові до Батьківщини, а саме з родинних міркувань, тобто у сподіванні на здобуття посагу та прихильності тестя мимоволі — авжеж, багатія і ліберала, але, на жаль, невблаганного понад всякі очікування».
Поки він читав, голос Маттіни аж мінився від обурення, і він розпалювався ще більше, коли чув, як вряди-годи вибухає від гніву Аґрó, затуляючи собі вуха і відкидаючись на спинку:
— Падлюки! Які падлюки!
У певний момент Маттіна відчув, як газету виривають йому з рук. Ґвідо Верóніка, дуже блідий, зі спотвореним від гніву обличчям, відчинив дверцята екіпажа, вискочив і, не чуючи волань каноніка, кинувся до гурту людей, посередині якого стояв Каполіно, а далі вперіщив його газетою по обличчю, геть зім'явши її. Наліт був таким блискавичним, що всі на мить остовпіли і розгубилися, а потім накинулись на нападника: зусібіч надбігали з криками люди, а посередині зчинилася запекла сутичка, удари палицями змішувалися з криками та лайкою. Маттіна не мав ні часу, ні можливості стати на захист Верóніки; але незабаром бійка в самій гущавині почала стихати і врешті вщухла. Переполошений канонік репетував в екіпажі, кличучи Маттіну. Той нарешті почув і обернувся, але тієї ж миті побачив Верóніку — він стояв без капелюха, без окулярів, розхристаний і засапаний, у натовпі молодих людей, які, очевидно, захищали його — і кинувся до нього. Невдовзі Маттіна повернувся до канонікового екіпажа:
— Нічого страшного, — каже він, — не хвилюйтеся, їдьмо, він серед друзів, дешево відбувся.
Канонік весь трусився.
— Господи Боже мій… Яка ганьба… Але чому?.. Покидьки… Не варто було бруднити руки… І що тепер буде?
— Ох, — сказав Маттіна дещо презирливо. — Буде поєдинок… або ж судовий позов, якщо свята наша релігія заборонить цьому негідникові відповісти за всю цю гидоту, яку вона не перешкодила йому вивергнути з себе.
— Перепрошую, релігія цього аж ніяк не стосується, кавалере, — спокійно мовив Помпео Аґрó. — Вона тут ні до чого, і… дозвольте мені сказати… Каполіно теж тут ні до чого.
— Як це?
— Дозвольте мені сказати. Я знаю, хто набазграв цю мерзенну статейку. Прéола, бо це він, Прéола, приходив до мене сьогодні вранці, не знаю, хто його прислав… Невдячна паскуда! Потолоч!
— Але ж Каполіно — редактор газети, — заперечив Маттіна, — це ж він дозволив опублікувати цю статтю.
— Присягаюся, даю голову навідріз, — відповів канонік, — що він не читав її до публікації. Він, бачте, мій супротивник, і все ж я вважаю його не здатним на таку підлість… І що ми тепер застанемо вдома у Роберто?
Донна Катеріна Ауріті, з дому Лаурентано, жила зі своєю дочкою Анною, також удовою, та онуком у похмурому старому будинку трохи нижче від абатства Бадіа-Ґранде.
Будинок належав Мікеле Дель Ре, чоловікові Анни, який не зумів більше нічого залишити у спадок своїй молоденькій вдові і єдиному синові Антоніо, якому тепер було близько вісімнадцяти років.
Туди можна було дістатися вузькими, спадистими, східчастими провулками, кепсько брукованими, часто брудними, де витала суміш неприємних запахів, що доносилась з темних, мов печери, майстерень, у яких виготовляли здебільшого макарони, розвішані там для просушування на жердинах та козлах, та з халуп убогих жінок, які цілими днями просиджували біля дверей, дивлячись о тій самій порі на тих самих людей і чуючи звичні сварки, що спалахували від дверей до дверей між двома чи й кількома язикатими кумасями через їхніх дітей, які, граючись, виривали одне одному жмуток волосся або набивали собі на голові ґулі. Єдиною різноманітністю, яка траплялась там час від часу, була процесія, що несла святі дари вмирущому: священник під балдахіном, дзенькіт дзвіночків, хор побожних жінок: