Шаралла насолоджувався всіма цими візитами, і його аж роздувало від гордощів; ніщо не було для нього більшою втіхою, ніж щоразу ставати струнко й віддавати зброєю честь. Коли приїжджав монсеньйор або ж мер, чатовий гукав з брами сторожу із сусіднього вартового поста, і перше привітання відбувалось там — за всією формою, з елегантним брязкотом зброї, піднятої й різко опущеної вниз; друге привітання проходило під колонами зовнішнього вестибюля вілли, за покликом іншого вартового біля входу. Порівняно з платнею, роботи було так мало, що і він і його люди мусили думати, що робити, повсюди шукаючи приводу до якихсь дій; і одним з найсерйозніших їхніх обов'язків були саме ці військові привітання, які чудово допомагали розвіяти почуття приниження від того, що від них, так гарно одягнених, нема зовсім ніякої користі.
Зрештою, маючи таких покровителів, Шаралла міг би посміятися з кпинів простолюдців, якби, як і всі марнославні люди, не прагнув, щоб усі його помічали й зустрічали люб'язно і прихильно. Та й легковажити кпинами він не вмів, адже вони завдавали йому не таких вже малих прикрощів з іншої причини.
Округою ходили чутки — і вони з дня у день ставали дедалі переконливішими, — що всі робітники великих міст Сицилії, а також селяни і гірники із сірчаних копалень, розташованих біля великих селищ в глибині острова, хочуть об'єднатися в осередки робітничої Ліги, або, як вони їх називали, «фаші»[3], щоб, мовляв, повстати не лише проти панів, але й проти всіх законів і захопити все, що їм заманеться.
Кілька разів, стоячи на чатах у передпокої, він чув, як це обговорювали в салоні. Князь, звісно, звинувачував у всьому уряд, який спершу спокусив мешканців острова блиском свободи, а потім заморив їх голодом, обклавши податками і вдаючись до злочинного самоправства. Інші знай йому підтакували. Але Шараллі здалося, що монсеньйор єпископ краще від усіх розуміє, у чому корінь зла.
Справжнє, найбільше зло, вчинене новою владою, полягало не тільки в узурпації, яка все ще цілком справедливо змушувала обливатися кров'ю серце Його Ясновельможності князя Лаурентано. Монархії, громадянські та суспільні інституції — це речі дочасні, вони минають; не годиться чіпати їх, якщо вони діють справедливо й слушно. Однак лихо це можна виправити. Та що буде, якщо забрати або затьмарити в душах людей те, що повинно світити їм вічно — віру, релігію? Що ж, саме це зробила нова влада! І хіба міг народ далі жити спокійно серед численних життєвих негараздів, якщо віра більше не допомагала приймати їх із покорою і навіть із радістю як доказ і обіцянку винагороди в іншому житті? Хіба є тільки одне життя? Оце життя? І хіба за злигодні нам не буде відшкодування на тому світі, якщо зносити їх смиренно? Тоді навіщо їх приймати і терпіти? У такому разі вибухає звірячий інстинкт, який прагне задовольнити всі ниці тілесні апетити в цьому житті!
Промовляв монсеньйор чудово. Саме в цьому була справжня причина всього лихого. Шаралла хотів би, щоб причину цю зрозумів не тільки монсеньйор, який, маючи статки, не надто відчував життєві негаразди, а й усі бідняки. Проте він не міг викинути з голови той випадок, коли біля воріт вілли якось з'явився старий жебрак з вервечкою в руках. Він чекав і чекав на милостиню, аж поки в його животі почулося довге бурчання і чоловік із сумною посмішкою зауважив:
— Чуєш? Це не я тобі кажу, це він каже, що голодний…
Там, у салоні, князь настільки упевнено говорив про свою безпеку, що капітан неабияк занепокоївся через смертельну небезпеку, що нависла над усіма панами. Ця князева впевненість ґрунтувалася на ньому, Шараллі, і на доблесті та відданості його людей. Йому було досить сказати, що він не боїться, а про решту мали подбати інші.
На щастя, поки що тут, у Джірдженті, ніхто не бунтував. Навіть натяку на це не було! Країна мертвих. Недаремно злі язики подейкували, що тут панують ворони, себто ксьондзи. Це небажання чинити будь-що — чи то добро, чи то зло — коренилося в найглибшій недовірі до долі, в уявленні, що нічого не може статися, що всі зусилля розворушити пустку й занедбаність, у якій перебувають не тільки душі, а й усе суще, будуть марними. І Шараллі здалося, що саме про це свідчило сумне видовище, яке відкрилося йому того ранку на путівці, який пролягав через навколишню місцевість.
Він уже подолав відрізок дороги, висічений поперек довгої гряди пагорбів, на яких невагомо височіли величні залишки стародавніх акрагантійських храмів[4]. Колись тут стояли Золоті ворота зниклого стародавнього міста. Тепер він трюхикав униз схилом у бік до долини Сант-Анна, у якій де-не-де виднілася небагатоводна річечка — стародавній Гіпсас[5], якого тепер звуть Драґо; влітку він пересихає і спричиняє малярію у всіх сусідніх околицях — і то все через застійні заводі між кошлатими чагарниками, якими поросло річище. Стрімка й каламутна після вчорашньої зливи, річка того ранку напирала на низенький місток, який влітку використовували для того, щоб не йти по гальці та піску.
3
«Фаші» (
4
Акрагант, або Акрагас, — давньогрецька колонія, що виникла на однойменній річці там, де зараз лежить Аґрідженто.