Був то священник середнього віку, опецькуватий, із засмаглим обличчям, на якому розгублено блукали надто ясні небесно-блакитні очі. Фактично добра душа, лагідний і безтурботний, він, щоб догодити князеві, який щонеділі запрошував його на сніданок, напускав на себе в його присутності сувору й войовничу непримиренність, з якої потім сміявся, бесідуючи зі своєю старою і вірною Фіфою, покірною віслючкою, що везла його назад на його невелику посілість біля цвинтаря Бонамороне; роки минали, але за правління всіх королів ці кілька гектарів землі справно давали йому щороку дохід, щоб покрити його скромні потреби.
— Нині неділя, годі працювати! — сказав Лаґайпа, піднімаючи руки й посміхаючись.
— Та яка ж це праця, власне кажучи, — відгукнувся дон Іпполіто, елегантно, але стримано махнувши рукою.
— Аякже, аякже! Otia, otia[30], як казав Цицерон! — поправив себе дон Іллюмінато. — Маєте рацію. Я прийшов сказати вам, що вчора вранці, перед тим, як я вирушив у свою господу, монсеньйор зробив мені честь, доручивши передати дещо вашій ясновельможності.
— Монсеньйор Монторо?
— Авжеж. Він просив попередити вашу ясновельможність, що з Божою поміччю приїде сюди сьогодні пополудні, щоб поговорити, гадаю, про майбутні вибори. Ех, — зітхнув він, переплітаючи пальці і трусячи з'єднаними долонями, — схоже, нечистий вже показує роги… Війна, буде війна… і буря! Я чув, що з Палермо, на заклик, подейкують, каноніка Аґрó, прибули двоє цікавих суб'єктів… авжеж! двоє відомих посіпак на побігеньках у мафії і сумнозвісної масонської кліки… такий собі Маттіна і такий собі Верóніка…
— Аґрó? — похмуро мовив дон Іпполіто Лаурентано, зосередившись на цьому імені і не звертаючи уваги на все інше. — Значить, Аґрó справді хоче стати до бою без жодного застереження, незважаючи навіть на свій габіт?
— Ех, — знову зітхнув дон Лаґайпа. — Він мій зверхник… авжеж, зверхник… але я передаю те, що кажуть… relata refero… йому, кажуть, не до шмиги, що його не рукоположили єпископом замість нашого ясновельможного монсеньйора Монторо. Він вважає, що його репутації це не зашкодить… бо, мовляв, з Ауріті його пов'язує давня дружба, еге ж…
— Гарна мені дружба, є чим пишатися! — буркнув Лаурентано. — Особливо священникові!
— Але Аґрó… — зауважив дон Ілюмінате. І не додав більш нічого. Заплющив очі, похитав головою і втретє зітхнув: — Ех, все ускладнюється… справа ускладнюється… атож, кажу вам… стає вельми делікатною…
— Для мене? — стрепенувся дон Іпполіто (і його лискучий череп блиснув). — Делікатною для мене? Хай монсеньйор Монторо знає… він мав би вже це знати: я не визнаю і ніколи не визнавав гарібальдійця Роберто Ауріті своїм небожем. Я навіть не знаю його в обличчя; він ніколи не приїжджав сюди, та й я нізащо не дозволив би йому переступити поріг моєї домівки. Значить, за наказом свого уряду, без запрошення містян, він приїздить сюди з божевільною надією посісти місце Джачінто Фадзелло? Що ж, добре. Він отримає те, на що заслуговує. Без жодного огляду на цю мою злощасну і ми-мо-віль-ну спорідненість нехай почнеться боротьба і переможе сильніший!
— Аякже, боротьба, звісно! Треба боротися! — вигукнув дон Іллюмінато, суворо насупивши брови над порожніми очима. — Навіть якщо не переможемо.
— Чому ж ні? — строго запитав дон Іпполіто. — Наскільки ймовірною може бути перемога Ауріті? Яку вагу має Аґрó?
— Але… кажуть… префектура… — дон Іллюмінато почухав собі шерехату щоку.
— Вона не має впливу! — одразу ж заперечив князь. — Ми бачили це на муніципальних виборах.
— Так, так… — оговтався дон Лаґайпа. — Але… мафія почала діяти… поліція підтримує… всілякі підступи… кажуть… має прибути… не знаю, велике цабе… депутат… Сельмі, з того, що я чув…
Дон Іпполіто якийсь час мовчав, його обличчя скривилось від огиди; а тоді, трусячи кулаком, він вибухнув:
— Філанджері![31] Філанджері!
Лаґайпа похитав головою і зітхнув; ім'я це часто лунало з уст князя і завжди супроводжувався жестом гнівної гіркоти:
— Філанджері!
Він знав, як шанує дон Іпполіто Лаурентано пам'ять про Сатріано, благословенного приборкувача сицилійської революції 1848 року, який уміло й енергійно відновив суспільний порядок після шістнадцяти місяців непристойних революційних гульбищ. Про ці шістнадцять місяців у пам'яті князя збереглися насамперед спогади про страх перед брутальною загрозою вульгарного посягання на шляхетські привілеї та релігійну віру. Для нього Сатріано був мов сонце, що розвіяло хмаровиння тієї підривної бурі; і коли все вляглося, він знову ж таки, мов сонце, засяяв у сицилійському небі, оселившись в норманському королівському палаці в Палермо, який знову відкрили для пишних святкувань, щоб оточити його владу наполеонівським престижем. Там, у тому палаці, дон Іпполіто зустрів молоденьку донну Терезу Монтальто, і Сатріано сам захотів бути вінчальним батьком на їхньому весіллі, з великими труднощами отримавши від короля для нареченого орден лицаря Сан-Дженнаро, яким вже був удостоєний його батько. У 1860 році знову вибухнула буря, і Лаурентано чув її далекий гуркіт зі свого прихистку в Колімбетрі; звідти він боровся чимдуж, у скромних масштабах рідного міста: справа Бурбонів була поки що програна, але треба було битися за утвердження церковної влади, а може — хто знає! — навіть повернути папі Рим. А поки треба було будь-що не допустити, щоб Роберто Ауріті узурпував депутатське місце Джачінто Фадзелло.