На другій з трьох широких заквітчаних терас, які, мов величезні приступки колосальних сходів, спускалися перед віллою, Плачідо Шаралла та Лізі Прéола, спершись об мармурову балюстраду, перервали свою розмову і тепер хитали головами, захоплені тим піднесенням, з яким промовляв князь, хоч через відстань не вловили жодного слова.
Дон Іпполіто Лаурентано, все ще в душевному зворушенні, стояв, уважно розглядаючи величну панораму. Там, де він зобразив грізну пожежу й руйнування, тепер панував інстинктивний спокій сільської місцевості; там, де колись було серце стародавнього міста, тепер ріс гай мигдалевих та оливкових дерев, який і досі називається Чівіта[35]. Листя мигдалевих дерев восени порідшало, поряд з вічнозеленою попелястою листвою оливкових дерев воно здавалось невагомим, набуваючи під сонцем рожево-золотистого відтінку.
За гаєм, на довгій гряді, височіли знамениті вцілілі храми, які були немов навмисно розташовані на відстані, щоб чудовий вид на княжу віллу був ще кращим. По той бік гряди, над спокійною, світлою долиною річки Акрагас, що простяглася аж до самого моря, стрімко нависало плоскогір'я, на якому колись лежало величне й могутнє стародавнє місто.
— Терпіти не можу цих тевтонців, — сказав князь, повертаючись разом з доном Іллюмінато Лаґайпою до Музею, — нічого не домігшись зброєю, вони вторгаються тепер з книжками і приходять просторікувати до нас додому, де і без них роблять і говорять чимало дурниць.
У цей момент на вузькій доріжці за віллою почувся гуркіт екіпажа, і дон Іпполіто насупив брови. Незабаром після цього увійшов лакей Ліборіо, стривожений, розгублений і здивований.
— Ви… вибачте, ваша ясновельможносте, — затинаючись, промовив він. — З Джірдженті приїхала… па… пані…
— Яка пані? — спитав князь.
— Ваша сестра… Донна Катеріна…
Дон Іпполіто спочатку почувся так, ніби його приголомшили раптовим ударом по голові. Він зморщив носа і зблід. Тоді кров раптом шугнула йому до голови. Він заплющив очі, знову пополотнів, насупився, стиснув кулаки і, відчуваючи, як серце калатає йому в грудях, спитав:
— Сюди? Де вона?
— Нагорі, ваша ясновельможносте… у салоні, — відповів Ліборіо, а згодом, побачивши, що князь далі спантеличено мовчить, запитав: — Я зробив щось не так?
Дон Іпполіто якийсь час дивився на нього, ніби не розуміючи, а потім сказав:
— Ні…
І рушив з місця, навіть не глянувши на Лаґайпу. Із сум'яттям в душі він намагався спіймати думку, яка б пояснила причину цього незвичайного візиту, не бажаючи і не сприймаючи того, що найперше спало йому на думку: тобто його сестра, та сама, яка в численних нещастях завжди з упертою гордістю, навіть з презирством відмовлялася від будь-якої допомоги, тепер приїхала, щоб заступитися за свого сина Роберто. Чого ж іще вона могла хотіти від нього? Він піднявся сходами. Його так гнітила тривога й тиснули лещата задушливого хвилювання, що він мусив на мить зупинитись на порозі. Увійти зараз? З'явитися перед нею в такому стані? Ні. Він мусить спершу опанувати себе. І дон Іпполіто навшпиньках попрямував до спальні. Тут він відрухово підійшов до шкатулки, де зберігався мініатюрний медальйон з її портретом, коли вона була шістнадцятирічною дівчиною, і дві записки, які вона написала йому, без заголовка і підпису — одна з Турина, після самогубної смерті батька, інша з Джірдженті, коли вона повернулась із заслання після смерті чоловіка.
У першій, більш пожовклій, говорилося:
«Майно, конфісковане у Джерландо Лаурентано урядом Бурбонів, Карло Філанджері ді Сатріано повернув його синові Іпполіто. Отже, зі спадщини мого батька мені не належить нічого. Дружина і син Стефано Ауріті не їстимуть хліба ворога Батьківщини».
Друга, лаконічніша, твердила:
«Спасибі. Вдові й сиротам допоможуть убогі родичі Стефано Ауріті. Від тебе мені не потрібно нічого. Дякую».
Він відсунув ці дві картки рукою й прикипів поглядом до медальйона, який забрав був із салону батьківського дому після втечі сестри зі Стефано Ауріті.
Відтоді — а це було сорок п'ять років тому — Лаурентано більше її не бачив!
Якою ж він побачить зараз, через стільки часу, після стількох фатальних подій, ту прекрасну молоду дівчину, яка стояла тоді перед ним — рожевощока, з глибоким декольте, зачесана на старовинний манір, з палкими, замисленими очима?
Він зачинив шкатулку і кинув ще один погляд на повні презирства записки; тоді, серйозний і насуплений, пішов до салону.
Піднявши завісу на дверях, затуманеними від хвилювання очима він глянув на свою сестру: перед ним стояла висока жінка, уся в чорному. Він зупинивсь одразу за порогом, переповнений тривожним подивом, побачивши зів'яле обличчя, яке годі було впізнати.