Прéола дістав із задньої кишені шинелі хустинку й кілька разів горливо[36] кивнув на знак згоди, витираючи собі череп; тоді підніс хустинку до очей і затрясся в риданні:
— Ото капосник… капосник… — застогнав він. — Ганьбить він мене, ваша ясновельможносте… відішлю його геть, у Туніс… Я вже подав клопотання… А тимчасом пришлю його негайно сюди. Пробачте, пробачте мені, ваша високосте.
Він вийшов, задкуючи і притискаючи хустинку до вуст.
Донна Катеріна підвелася.
— Це не означає, — сказав їй дон Іпполіто, — що я маю намір зректися себе самого, відступити від боротьби за свої засади проти твого сина.
Донна Катеріна звела очі на великий олійний портрет Франциска II і ще один портрет, короля Бомби[37], які красувалися на одній зі стін розкішного салону, тоді схилила голову й сказала:
— Гаразд. Іншого я й не бажаю.
І встала, щоб вийти.
— Катеріно! — промовив дон Іпполіто, коли вона була вже у дверях. — Ти отак просто підеш? Може, ми більше ніколи не побачимося… Ти прийшла сюди…
— Ніби з того світу… — мовила вона, схиливши голову.
— І я б тебе не впізнав, — додав її брат. — Тому що… зачекай хвильку, я покажу тобі, якою я тебе запам'ятав, Катеріно.
Він побіг до спальні, взяв зі шкатулки мініатюрний медальйон і показав його їй:
— Поглянь… Пам'ятаєш?
Спочатку донна Катеріна відчула немов сильний удар, побачивши своє юнацьке зображення, і голова її відсахнулась назад; потім взяла медальйон з його рук, підійшла до балкона й почала роздивлятись його. Деякий час ці майже погаслі очі були сухі, потім на них виступили сльози. Її брат теж мовчки плакав.
— Хочеш взяти його? — спитав нарешті дон Іпполіто.
Жінка заперечила, витираючи собі очі чорною хустинкою, і поспішно віддала медальйона йому.
— Вона померла, — сказала вона. — Прощавай.
Дон Іпполіто провів її до підніжжя вілли, допоміг сісти в екіпаж, довго цілував їй руку, а потім проводжав поглядом, аж поки екіпаж не звернув з короткої алеї ліворуч і не виїхав з воріт. Там один з охоронців, одягнений у бурбонську форму, вирішив, що буде доречно виструнчитися й віддати честь. Дон Іпполіто помітив це й сердито знизав плечима.
— Що за блазнювання! — вигукнув він, пронизуючи нищівним поглядом капітана Шараллу, який стояв біля входу.
Він повернувся на віллу, зачинивсь у своїй кімнаті і звідти послав вибачення дону Іллюмінато, що не запросив його того дня на обід.
Монсеньйор Монторо прибув о четвертій пополудні на своєму безшумному екіпажі, запряженому парою жвавих мулів у шорах.
Його супроводжував арабіст Вінченте Де Вінчентіс, який того дня покинув бібліотеку в Ітрії, щоб податися до поблизького єпископського палацу, і відводив душу в балачках за усі ті дні та місяці, коли він мовчав, ніби риба, немовби язик був потрібен йому лиш як закладка між аркушами тих благословенних арабських кодексів.
Він теревенив і в екіпажі, під час подорожі, сіпаючись, пирхаючи і бризкаючи слиною, від чого його кістляве, змарніле, тремтяче тіло трусилось. На запалому, налитому кров'ю обличчі за сильними лінзами ховалися жорсткі, короткозорі очі, і погляд його здавався по-божевільному скляним.
Вже не раз єпископ, з його м'якими жіночими руками і медоточивим голосом з розміреними інтонаціями, в яких вчувалася поблажлива авторитетність, просив його заспокоїтись; а тепер, коли вони в'їжджали у ворота вілли повз вартових, які їх благоговійно вітали, він тихо порадив йому бути розсудливим; а перед тим, як вийти з екіпажа, ще раз жестом підтвердив свою пораду.
Ліборіо негайно провів обох гостей у салон, але єпископ по-свійському дозволив собі вийти на мармурову терасу, що виступала над колонами зовнішнього вестибюля, щоб насолодитись грандіозним видовищем полів і моря.
Над суворою синявою безмежного моря, від мису Пунта-Б'янка на сході, що нагадував срібну острогу, аж до гори Монте-Росселло на заході, де лише вночі яскраво світився червоний маяк, видно було все далеке узбережжя з більш чи менш вираженими вигинами і затоками. Лише на невеликому відтинку, майже посередині пологого вигину, берег моря перерізало гирло Гіпсаса.
Невдовзі з'явився дон Іпполіто; він зустрів гостей дуже люб'язно, хоча ще не зовсім оговтався від сильного хвилювання, якого завдав йому візит сестри.
— Я привіз із собою нашого Де Вінчентіса, — одразу ж пояснив монсеньйор Монторо, — бо він хотів би побачити щось — не знаю що саме — у вашому Музеї, любий князю. Звеліть провести його туди, а ми залишимось тут, у цій оазі насолоди — мені несила покинути її. Але спочатку Де Вінчентіс хотів би звернутися до вас з проханням.
37
1849 року Фердинанд II, розправляючись із повстанцями, піддав бомбардуванню місто Мессіна (Сицилія), за що отримав прізвисько «король-бомба».