Воістину від цієї сумної місцини, проклятої змарнілими, пожовклими, змученими пропасницею селянами, які мешкали там не від доброго життя, струменіла в блідому світанку болісна пригніченість, що нею просякли навіть нечасті дерева, які там височіли, — кілька столітніх сарацинських оливок з покрученими стовбурами і кілька понівечених першими осінніми вітрами мигдалевих дерев.
— Ото була злива, правда? — поквапливо говорив капітан Шаралла, щоб запобігти глузуванням та образам і підбадьорити бідолашну Тітіну, коли зустрічав на цьому шляху знайомих селян або візників.
Не випадково, однак, саме в цей день, їдучи клусом і дивлячись на чорні віхті мандрівних хмар на небі, він згадав про вчорашній дощ. Так капітан намагався якось заспокоїти своє сумління, адже напередодні ввечері він порушив наказ, отриманий від княжого секретаря: негайно відвезти листа донові Козмо Лаурентано, братові дона Іпполіто, який також жив відлюдно в іншому маєтку, Вальсанїї, приблизно за чотири милі від Колімбетри. Шаралла не мав бажання вирушати в таку далечінь о такій порі і в таку собачу погоду; він думав про те, що Лізі Прéола, старий князів секретар, що мав непутящого сина, охочого очолити княжу сторожу, спить і бачить, як Шаралла віддає Богові душу; що, можливо, лист цей не такий уже терміновий, щоб він ризикував зламати собі карк на цій паскудній дорозі, у темряві, під шаленим дощем, серед блискавок і грому; що, зрештою, він міг би потайки дочекатися світанку й вирушити вранці, не відмовляючись від вечірньої партії брісколи[6] у затишній касарні над урвищем Спероне, де ночували він і троє його товаришів, змінюючись на варті що три години.
Капітан Шаралла завжди болісно переживав від'їзд з Колімбетри, але справжнім випробуванням була для нього подорож до Вальсанїї, де йому доводилося терпляче зносити неприязнь того старого шаленця, постраху всіх сусідніх округ, на ймення Мауро Мортара, який, скориставшись довірливістю дона Козмо, чий мозок, безумовно, заморочили всі ті книженції з філософії, господарював там безроздільно і не визнавав над собою ніякої влади.
— Вперед, ну ж бо, Тітіно!
Щоразу, коли постать цього стариганя поставала перед очима, Шаралла зітхав. Невисокий на зріст, трохи згорблений, без куртки, у грубій, фіалковій в червону клітинку вовняній сорочці, розстебнутій на кошлатих грудях. На голові у нього величезна, задубіла від поту волохата шапка, власноруч виготовлена з овчини, яка забарвила в жовтий колір довгі, сплутані пасма його волосся, а з боків — і сиву нечесану бороду. Кумедний і сповнений люті, завжди з двома великими пістолетами при поясі — навіть уночі, коли він засинав, одягнений, на якихсь кілька годин на солом'яному матраці, — у свої сімдесят сім років цей старий був бадьоріший і міцніший, ніж двадцятирічний юнак.
— І такий ніколи не вмре! — пирхав Шаралла. — Ще б пак! Хіба йому чогось бракує? Після стількох років навіть дон Іпполіто вважає його членом сім'ї, а це вже про щось говорить. З доном Козмо вони мало не на «ти».
І, простуючи далі своїм шляхом, він згадував незвичайні пригоди цього чоловіка, який у 1848 році подався у вигнання на Мальту услід за старим князем, доном Джерландо Лаурентано. Князь вподобав був його ще тоді, коли через придворний скандал у Неаполі його позбавили звання придворного і кавалера Золотого Ключа[7] і він тоді усамітнився у Вальсанії, де й народився Мортара, син бідних селян, який пас тоді овець.
Думки Плачідо Шаралли зупинилися на одній із багатьох його пригод — тій, завдяки якій Мортара набув прізвиська «Монах». То було у давні часи, ще до 1848 року, коли у Вальсанії, навколо старого князя Лаурентано, розпаленого жагою помсти після скандалу при неаполітанському дворі, потай гуртувались ватажки революційного комітету з Джірдженті. Мауро Мортара охороняв змовників, вартуючи при в'їзді до вілли. Якось одному францисканському монахові забаглося податися туди для збору пожертв. Мортара, невідомо чому, прийняв його за шпигуна, безцеремонно схопив, зв'язав і підвісив на дереві на цілий день; уночі він розв'язав його і прогнав; але чернець настільки перелякався, що так і не очуняв після цього та й незабаром помер.
7
Одна з найвищих почестей при дворах деяких королівств, зокрема в Неаполітанському. Символ становив собою золотий ключ, який кавалер носив на правому боці, прикріплений до ланцюжка, протягнутого через стрічку; він мав право доступу до всіх кімнат палацу.