Саме тому він забажав інтимного спілкування; і ось воно здійснювалося, але він потай відчував роздратування і приниження. Йому здавалося, що це його бажання нав'язує йому свою волю і більше не належить йому. Бо волю його перебрали на себе інші, і тепер вони ведуть і тягнуть його, а він більше не може опиратися — мов той кінь, що дав перший поштовх екіпажеві, який їхав з гори, і тепер відчуває, що екіпаж сам на нього тисне і штовхає його.
— Не відповідає? — додав монсеньйор, щоб розірвати похмуру тишу, у якій замкнувся князь. — Гаразд, гаразд, просто хотів би знати. Він відповість. А поки що… ось що: ми говорили з Фламініо про знайомство. Це можна зробити у Вальсанії, правда? Донна Аделаїда приїде провідати небогу і свою бідолашну братову, а ви звідси, по головній дорозі, не заїжджаючи в місто, поїдете відвідати брата і ваших гостей. Вам це підходить? На цьому тижні. День виберете ви.
— Зробімо це негайно, — сказав князь, стрепенувшись. — Завтра.
— Зарано… — усміхнувся монсеньйор. — Треба їх попередити… дати час… Післязавтра теж ні: то буде вівторок. Жінки, знаєте, зважають на таке. Зробімо це в середу.
Він насилу підвівся, зважаючи на свою плекану м'яку рожеву пухкість, і зітхнув:
— Bene eveniat![38] Той бідолашний хлопець… — додав він, натякаючи на Де Вінчентіса. — Якби тільки знайшовся спосіб заспокоїти його… Мене б це дуже потішило… Гм!
Внизу сходів монсеньйор Монторо зупинив князя і, вказуючи на двері Музею, де був Де Вінчентіс, тихо промовив:
— Не треба, щоб він вас бачив. Попрощаєтесь з ним із тераси. Гарного вечора.
Князь поцілував йому руку і піднявся сходами. Незабаром після цього він вклонився єпископу з тераси і помахав рукою Де Вінчентісу, який зняв капелюха, але, очевидно, не помітив його. Князь сів біля балюстради, вдивляючись у тіні на полях, що поступово темніли, на червонувату смугу на заході, що поступово ставала свинцево-сірою і майже розпливалася над далеким лазуровим морем, над яким у глибині, праворуч від блискотливого гирла Гіпсаса, чорніли оливкові гаї Монтелузи. Посеред неба зажеврів серп місяця.
Дон Іпполіто дивився на храми, які, суворі й урочисті, купчились у тіні, і відчував невиразний жаль за цими вцілілими рештками іншого світу й іншого життя. Серед багатьох видатних пам'яток зниклого міста лиш їм одним пощастило бачити ті далекі роки; лиш вони одні були живі серед цих страшних руїн міста; лиш вони одні були мертві серед цих сповнених життя дерев, у тиші, поміж тріпотіння листя й крил. З сусіднього пагорба Тамбурелло здавалося, ніби до храму Гери Лацинії, що височіє вгорі, майже прямовисно над ущелиною Акрагаса, рухається довга й густа вервечка древніх гіллястих оливкових дерев. Одне з них стояло попереду всіх інших, зігнувшись над своїм покрученим стовбуром, ніби приголомшене навислою величчю священних колон; воно, можливо, молилося за мир для цих покинутих скель, для цих храмів, примар іншого світу та цілком іншого життя.
Раптом у запалій темряві пролунало далеке пугикання сови, схоже на ридання.
Дон Іпполіто раптом відчув, як горло йому стиснув клубок сліз. Він подививсь на зорі, що вже мерехтіли на небі, і йому здалося, що на їхнє миготливе виблискування відгукнувся тремтливий скрекіт цвіркунів з безлюдних полів. Потім він побачив, як східніше, за річищем, на скелястому урвищі Спероне, мерехтить світло чотирьох сліпих ліхтарів.