— А що можу тут вдіяти я, скажи мені?! — несамовито загорлав Сальво. — Твій син Ауреліо, хто він такий? Цей пан директор, пан інженер, який вчився в гірничій школі в Парижі — він хто? Маріонетка? Я маю звідси смикати його за мотузочку, щоб він щось робив?
— Та ні, ласкавий пане, — відповів Леонардо Коста, відступивши на крок, наче Сальво дав йому ляпаса. — Можете бути певні, ваша милосте, — мій син Ауреліо знає, що робити. Він має голову на плечах, та й мужність… не мені про це говорити… але що робити, якщо там дві тисячі осіб, гірників, візників та інших, скажіть мені, ваша милосте… До того ж найгірше не це, найгірше сталося деінде. Ауреліо послав попередити мене вчора ввечері, що вони захопили на дорозі вісім возів вугілля, які їхали до сірчаних копалень Монте-Дієзі.
— Справді? — сказав Сальво насмішкувато.
— Ваша милість знає, — вів далі Коста, — що там, нагорі, де помпи, вугілля мов хліб для бідняків, і навіть ще необхідніше. Ваша милість їде до Джірдженті? Тож негайно йдіть до префекта, хай відправить в Араґону стільки солдатів, скільки зможе, щоб вони охороняли вугілля, яке везуть до сірчаних копалень. Є сім повних вагонів для поповнення складу; візники також страйкують; але вугілля можна завантажити на мулів та віслюків і доправити в супроводі охорони; на це піде більше часу, але принаймні можна буде відвернути небезпеку, що найбільшу сірчану копальню, Каче, не приведи Господи, заллє водою…
— І нехай заливає! Нехай собі заливає! — несамовито вигукнув Фламініо Сальво, здіймаючи руки. — Хай все це йде під три чорти! Мені більше немає діла ні до чого! Я закриваюся, щоб ти знав! І всіх виганяю геть — тебе, твого сина, всіх, від першого до останнього, всіх! Прожену всіх! Поїхали! — наказав він кучерові.
Карета рушила, і Фламініо Сальво поїхав, навіть не обернувшись, щоб попрощатися з донькою.
Цей незвичний спалах гніву спонукав дона Козмо визирнути з вікна вілли, а донну Сару Алаїмо — вийти на сходовий майданчик. Вони обоє, а внизу також Діанелла і Коста, приголомшено застигли. Коста нарешті оговтався, підвів голову до вікна й невесело привітався:
— Цілую руки, доне Козмо! Він має рацію, він же хазяїн! Але заради розп'ятого Бога, повірте, доне Козмо, повірте, паняночко, — це не від доброго життя! Голод є голод, і коли його не можна втамувати…
Донна Сара на сходовому майданчику похитала головою в чепчику, звівши очі до неба.
— Своє забирає уряд, — вів далі Коста, — своє забирає провінційна влада, мерія, своє забирає начальник, заступник, директор, інженер, управитель… Що ж тоді залишається для того, хто працює під землею, хто підлеглий усім, хто змушений тягнути всіх на своїх плечах, аж поки його не розчавлять? Гаразд, я нікчема і невіглас — він може стусати мене скільки завгодно. Але мого сина — ні! Мого сина хай не чіпає! Ми завдячуємо йому всім, це правда; але й він, мій шановний хазяїн, — він може навіть надавати мені ляпасів, бо я цілковито залежу від нього й навіть цілую йому руки, — якщо він не втратив свого становища, якщо далі роздає накази і насолоджується своїми чудовими статками, то цим він завдячує також моєму синові, і це справді так: ви це знаєте, паняночко, і, можливо, ви теж, доне Козмо… будьмо справедливі!
— Аякже, аякже, — зітхнув Лаурентано з вікна, — ця справа з гарбузами…
— Якими гарбузами? — з цікавістю спитала донна Сара Алаїмо.
— Гм! — мовив Коста. — Про це вам колись розповість оця паняночка, вона добре знає мого сина, бо вони росли разом, і з тим іншим хлопчиком, її молодшим братиком, якого Господь забрав до себе, на нещастя усіх. Бідолашна пані — я її добре пам'ятаю, гарна була, мов сонце, — від цього спала з розуму, а він, бідолаха… у кого є діти, той зрозуміє…
Діанелла, чиє серце боліло від батькової жорстокості, витримати цього спогаду не змогла і, щоб приховати своє сум'яття, завернула на стежку, якою прийшов Коста, і зникла серед оливкових дерев.
Донна Сара, а відтак і дон Козмо запросили Косту піднятися нагору, щоб він міг прийти до тями після бігу і щоб ранковий вітерець не обдував його спітніле тіло. Донні Сарі хотілося б зробити ще дещо — запропонувати йому філіжанку кави; але тепер, коли дівчина вже не могла цього чути, Коста одразу ж зав'язав з доном Козмо жваву балачку про Сальво, і донна Сара, щоб не пропустити жодного слова, вдала, що й не думала про це.
— Ми ж знаємо один одного, Господи Боже, ми ж знаємося, доне Козмо! Ким же він, зрештою, був? От я — босоніж носив сірку і вугілля, на своєму карку тягав, від берега до човнів — кажу це і пишаюсь цим. Як це буде латиною? Necessitas non abita legge[39]. Так, ласкавий пане, я був портовим вантажником — і пишаюсь цим, жалюгідним вагарем на митниці — і пишаюсь цим. А він, ким був він? Звісно, він походить зі шляхетної родини, ласкавий пане, нехай так, але він був нікчемним посередником і мандрував пішки з Джірдженті до Порто-Емпедокле дорогою на Спінасанту, весь у пилюці, бо не мав грошей навіть на те, щоб заплатити за екіпаж чи найняти віслюка, а залізниці тоді ще не було. А як він заробив свої перші грошенята? Богу це відомо, і це знають багато з тих, хто вже на тому світі. Потім він отримав контракт на будівництво першої залізниці, разом зі своїм шурином, який тепер живе в Римі, — пан інженер, банкір, командор, дон Франческо Велла, якого ми також знаємо…