Немов відповідаючи їй, жучок пробіг по листі, по її руці, мов легкий, свіжий подих радості. Діанелла зітхнула і, поклавши руку на траву, чекала, поки комаха зникне поміж листям, а потім раптом здригнулася: навколо неї а точніше над нею, нетерпляче відштовхуючи один одного, щоб відчути ніжний доторк її рук на своїх головах, радісно закружляли троє мастифів. Пси не давали їй підвестися, аж врешті-решт надійшов Мауро Мортара.
— Вам нездужається? — похмуро спитав він, не дивлячись на Діанеллу.
— Ні… все гаразд… — відповіла вона йому, затуляючись руками від собачих лап та язиків, і сумно посміхнулася. — Трохи втомилася…
— Сюди! — голосно гукнув Мауро собакам, щоб ті дали їй спокій.
І тієї ж миті вони завмерли, немов скам'янівши від його вигуку. Діанелла підвелася й нахилилася, щоб знову погладити їх, немов втішаючи після прочухана.
— Бідненькі… бідненькі…
— Якщо хочете зі мною… — запропонував Мауро.
— Авжеж, я готова. Подивитися кімнату генерала? Мені так цікаво…
Вона ніяковіла, коли говорила з ним, все ще не знаючи, звертатися до нього на «ви» чи на «ти».
— Ваш батько поїхав?
— Так, поїхав, — поспішила відповісти Діанелла і відразу ж пошкодувала про свій поспіх, бо в ньому проявилася та сама полегкість, яку відчували вони всі, коли батько був відсутній. — В Араґоні, — сказала вона, — повстали сірчаники. Туди треба послати солдатів і карабінерів.
— Стріляти в них треба! стріляти! — одразу ж погодився Мауро, енергійно хитаючи головою. — Присягаюсь вам, сам би пішов у поліцаї, хоч і старий!
— А може… — спробувала заперечити дівчина.
Але Мортара перебив її своїм звичним вигуком:
— О матінко божа, я вас прошу!
Мауро Мортара не визнавав заперечень. У своїх вічних роздумах під час самотніх мандрівок на природі він по-своєму пояснював собі світ і ходив по ньому впевнено, мов той Бог-Отець, пригладжуючи довгу сиву бороду і посміхаючись очима при згадці про всі ті бездоганні пояснення, які він давав самому собі про кожну річ. Усе, що діялося, мало вписуватися в правила його світу. А якщо щось не вписувалося, він це рішуче відсікав або вдавав, що не помічає. І не дай Боже заперечити йому!
— О матінко божа, я вас прошу! Чого вони хочуть? Я хочу знати, чого вони хочуть! Усі ми повинні коритися, від першого до останнього, усі, і кожен має знати своє місце і думати про громаду! Чому ця мерзота, ці невдячні і нетямущі сучі сини псують нам, старим, втіху від того, як наш край, наша Італія завдяки нашим зусиллям вибивається в люди? Що вони знають про те, якою була Італія раніше? Вони бачать, що стіл накрито і їжу подано, і тепер плюють на це, розумієте? А тимчасом погляньте: онде Туніс!
Він обернувся до моря й похмуро витягнув руку кудись у бік якоїсь точки на далекому горизонті. Діанелла теж обернулася, щоб подивитись, не розуміючи, до чого тут Туніс. Вона не перебивала його і вставляла слово хіба що на підтримку тих патріотичних просторікувань, які він виголошував.
— Він там! — суворо повторив Мауро. — І там тепер французи, які зрадливо забрали його у нас! А завтра вони можуть прийти сюди, у наш дім, розумієте? Присягаюсь, я не сплю ночами і лікті собі кусаю від люті! І замість того, щоб турбуватись про це, тим негідникам забаглося страйкувати, захотілося битися між собою! Це все робота ксьондзів, знаєте? Пройдисвіти, яких мало! Вмістилище всіх пороків! Безодня злоби! Потихеньку роздмухують багаття, щоб знов розчленувати Італію… Санфедисти![40] Санфедисти! Я мушу весь час озиратися, бо вони заприсягайся проти мене і рахують мої кроки. Але зі мною їм не вдасться… Погляньте на це!
І він показав Діанеллі два неаполітанські пістолети, що висіли у нього на поясі.
Цей візит до знаменитої кімнати генерала, відомої як «зала», був особливою милістю, якої сподобилась Діанелла. Мауро Мортара тримав ключ від неї у себе і ніколи нікого туди не пускав. І не тільки двері, але й віконниці двох балконів та вікна завжди були зачинені, ніби повітря і світло, відкрито проникаючи сюди, могли розвіяти спогади, зібрані й бережені з таким ревним благоговінням.
Звісно, після від'їзду старого князя у вигнання двері та вікна відчиняли бозна-скільки разів, але відколи до Вальсанії повернувся Мортара, він завжди тримав віконниці зачиненими, і в нього склалась ілюзія, що все залишалось так ще з тих часів і що стіни досі зберігають подих генерала та дух тієї доби.
Цю ілюзію підтримувало й те, що меблів тут ніхто не рухав, за винятком латунного ліжка під балдахіном, на якому вже не було ні матраців, ні дощок, ні важкої заслони.
40
Санфедисти — члени таємної організації священної унії, заснованої в кінці XVIII ст. для захисту світських прав Папи Римського на володіння Папською областю. Союз санфедистів був спрямований проти діяльності карбонаріїв на території Італії. Тут вжито загалом як зневажлива назва прихильників папи і супротивників об'єднання Італії.