— Він наклав на себе руки? — боязко запитала Діанелла.
— Отруївся, — відповів Мауро. — Навіть не встиг покласти на ліжко другу ногу. Який він був гарний. Ви знаєте дона Іпполіто? Генерал був ще вродливіший. Ставний, з вогнем в очах — чистий тобі святий Юрій! Жінки закохувалися в нього, навіть коли він був уже старий.
Він заплющив очі й тихим голосом прочитав кінцівку листа, яку знав напам'ять:
— «Для вас, молодих, сенс цей ще є, тож живіть заради нього й іноді згадуйте з любов'ю свого Джерландо Лаурентано». Розумієте? І я жив так, як він хотів. І тут, під листом, якого мені повернув дон Маріано Джоені, я вирішив повісити, немов у відповідь йому, свої медалі. Але перед тим я мусив їх заробити! Сядьте сюди, не варто втомлюватися…
Діанелла сіла на старий диван. Цієї миті в «залу» зазирнула, просунувши голову в чепчику, донна Сара Алаїмо, яка почула голоси й побачила незвично прочинені двері.
— Що вам тут треба? — накинувся на неї Мауро Мортара, як це зробив би леопард, якби був живий. — Вам тут нічого робити!
— Пхе! — сказала донна Сара, відразу відсмикнувши голову. — Хіба вас хтось чіпає?
— Я б задушив її! Терпіти її не можу, не можу її бачити, вона про все панотцям доносить! Як вона взагалі посміла пхати сюди свого носа? Вона ніколи раніше цього не робила! Ксьондзи спеціально тримають її тут, розумієте? Користуються тим тюхтієм доном Козмо. Санфедисти, це все санфедисти…
— Але невже ці санфедисти ще існують? — запитала Діанелла із зичливою усмішкою.
— О матінко божа, я вас прошу! — знову вигукнув Мортара. — Ще й як існують! Можливо, тепер вони звуться по-іншому, але то все ще вони. Пекельна секта, розкидана по всьому світі! Шпигуни скрізь — одного я знайшов навіть в Туреччині, уявіть собі! У Константинополі!
— Ви були аж там? — запитала Діанелла.
— Аж там? Та був навіть ще далі, — відповів Мауро, задоволено усміхаючись. — Де я тільки не був і чого тільки не робив? Полічімо, але пальців на руках не вистачить: пастух, селянин, слуга, юнга на кораблі, вантажник, докер, кочегар, кухар, рятувальник, мисливець на лютих звірів, відтак доброволець-гарібальдієць, ординарець у Біксіо[41]; потім, після революції, начальник в'язниці: у Санто-Віто під моєю охороною було триста в'язнів, яким я не дав втекти; і, нарешті, тут я знову селянин. Яким було моє життя? Ніхто б не повірив, якщо розповісти про нього.
Він якийсь час гладив собі бороду, а його зеленкуваті очі блищали й сміялися: спогади викликали в нього якусь ніжну щемливість.
— Зрубайте дерево, — сказав він, — і киньте колоду в море, якомога далі від берега. Куди вона попливе? Я був мов та колода, народився і виріс тут, у Вальсанії. Налетіла буря і пошарпала мене. Спочатку вирушив генерал зі своїми товаришами, через два дні вирушив і я, вночі, на вітрильнику, як це було заведено в ті часи — на невеликому судні, яке називали тартаном[42]. Тепер мені смішно. Але як було страшно тієї ночі на морі!
— То було вперше?
— Та для будь-кого то було б вперше! Чорне, цілковито чорне і небо, і море. Біліло тільки розправлене вітрило. Високо в небі густо розсипані, мов пил, зорі. Хвилі розбивалися об борти тартана, щогла скрипіла. Потім зійшов місяць, і звір заспокоївсь. Матроси на носі курили люльки й балакали; я ж лежав там, між тюками і просмоленим такелажем, бачив вогонь їхніх люльок; я плакав, широко розплющивши очі, сам того не усвідомлюючи. Сльози котилися мені по руках. Я був мов та п'ятирічна дитина, а мені було тридцять три роки! Прощавай, Сициліє, прощавай, Вальсаніє! Прощавай Джірдженті, яке видно здалеку, там, високо вгорі, прощавайте, дзвони Сан-Джерландо, передзвін яких долинає до мене в сільській тиші, прощавайте, дерева, я знав кожне з вас… Ви не можете собі уявити, як це буває, коли бачиш здалеку все те дороге, що ти покинув, — як це хапає за душу і розриває її! Я бачив деякі місця Вальсанії так, ніби я був там, навіть краще — помічав деякі речі, яких раніше не помічав: травинки, які тремтіли під північно-східним вітерцем, камінь, що випав з підмурівка, дерево на схилі, яке росло трохи криво і яке можна було б випрямити, а його листя я міг порахувати одне за одним… На світанку я дістався до Мальти. Спочатку минули острів Ґодзо… Мальта, розумієте? Це одна велика затока, усередині в ній ціле море. Берег весь у бухтах. В одній з них розташована Бурмула, де був на постої генерал. Великі пристані, сила-силенна кораблів; люди всіх рас і національностей: араби, турки, бедуїни, марокканці, а ще англійці, французи, іспанці. Вони розмовляли сотнею мов. У п'ятдесятих роках там спалахнула холера, яку привезли євреї із Сузи, з ними були красиві жінки, розумієте, дуже красиві! молоденькі дівчата, шістнадцяти-вісімнадцяти років, як і ви…
41
Ніно Біксіо (1821–1873) — італійський військовий діяч, політик та революціонер, сподвижник Джузеппе Гарібальді.