Д'Амброзіо жив там у старому будинку з бальйо (великим брукованим подвір'ям) і великою цистерною посередині разом зі своєю старезною матір'ю, якій він був палко відданий. Бідолашна старенька була глуха і жила в постійній тривозі, у безнастанному хвилюванні за свого запального сина. Завжди з шаликом на шиї, вона вічно виглядала з вікна й дивилась на пагорб, на якому стояло Джірдженті і який стрімко спускався до долини Соллано, густо помережаної курявими дорогами. Гірський краєвид перед нею тягнувся в далечінь. Праворуч нависала похмура гора Кальтафарачі; за нею, у глибині, — Сан-Бенедетто; далі розкинулась рівнина Консоліда, яка поступово, звертаючи західніше, переходила в рівнину Клерічі, між горою Карапецца з дальнього кінця і горою Монтаперто з ближнього. Унизу, прямо перед нею, виднілася вапниста гряда Серра-Ферлукк'я, з дірчастими пащами сірчаних родовищ і випаленими до білого туфовими стінами погаслих печей. Далеко в глибині, на межі провінції, височіла велична, оповита імлою гора Джеміні, одна з найвищих на Сицилії. У цю сіру, посушливу, тверду, шерехату землю лиш де-не-де вклинювались кілька похмурих ріжкових дерев.
Д'Амброзіо попросив друзів почекати на подвір'ї, а сам піднявся нагору і тут же повернувся з великим кавалерійським револьвером і коробкою набоїв; тоді накреслив шматочком вугілля на стіні, біля порожньої стайні, чотири грубі риски, які символізували людину — Ґвідо Верóніку; потім відміряв від стіни двадцять п'ять кроків.
— Ну ось, Ньяціо! Коли я тричі плесну в долоні, на третій раз — вогонь! Приготуватися.
Каполіно піддавався цьому випробуванню без запалу, немов то був просто жарт. Але коли він побачив перед собою на стіні оту подобу людини, яка, нині манірно інертна, немов чекає на його постріли, але завтра, відірвавшись від цієї стіни, з живими ногами та руками, піде йому назустріч і націлить на нього цівку іншого пістолета, посмішка застигла на його вустах, Каполіно примруживсь і рішуче вистрелив.
Д'Амброзіо заявив, що дуже задоволений цією перевіркою. Потім, заради сміху, йому забаглося примусити Нінí теж вистрілити в мішень. Нінí пручався, мов той мул. Але Д'Амброзіо таки наполіг на своєму, примусивши його стріляти, і відразу після цього вибухнув сміхом:
— Слово честі, він заплющив обидва ока! Обидва! Води! Склянку води!
І побіг підтримати його, ніби Нінí й справді ось-ось зомліє. Але потім відразу облишив жартувати. З великим запалом завів мову про Коррадо Сельмі:
— Хлопець хоч куди! Має вигляд юнака, розумієш? І він був там 4 квітня, коли дзвонили дзвони монастиря Ґанча[46]… Йому, мабуть, щонайменше п'ятдесят… А виглядає на тридцять п'ять, максимум на тридцять вісім… Тямущий, товариський, без упереджень. Кажуть, боргів у нього більше, ніж волосся. Можу собі уявити! І… когутик з нього такий, о! Курочки з розуму його зводять. Його ясновельможність міністр Д'Атрі, схоже, знає дещо про…
Домовившись про все на наступний ранок, Каполіно з Нінí Де Вінчентісом поїхали геть.
— І не забувай, що я казав про Ніколетту! Будь обережний! — гукнув йому вслід Д'Амброзіо з хвіртки, розмахуючи руками, а потім загорлав, ніби побачивши скаженого пса: — Відійди, Ньяціо! відійди! убік! убік!
Каполіно і Нінí Де Вінчентіс, сміючись, обернулися і побачили позаду себе Ночо Пінью, званого Пропаганда, який ішов тією ж вулицею, звісивши довшу руку, а другою рукою спираючись об коліно. Пропаганда також гнівно обернувся до Д'Амброзіо, витріщив блискучі, мов у божевільного, очі, і, піднявши руку, швиргонув у нього слово, яке було для нього найтяжчим тавром ганьби:
— Невіглас!
Він, Пропаганда, мав тепер більше права, ніж будь-коли, таврувати всіх своїх ворогів — буржуа, панотців і нотаблів: у піку префектурі, мерії, поліції і військовому командуванню він таки зумів заснувати осередок Ліги.
Так, панове, навіть у Джірдженті, у цьому краю чорних круків і похоронних дзвонів, є тепер осередок Ліги, з усіма її атрибутами.
Роздутий гордістю, він поблажливо дивився вгору, на старі халупи у кварталі Сан-Мікеле, лігва злиднів, на вузькі, криві, брудні, роздовбані провулки, де смерділо гнилим сміттям; очі його блищали. Тепер він відчував порозуміння не так із людьми, як із поїденим і почорнілим камінням цих халуп, з погано припасованою бруківкою цих стрімких, сморідних провулків; він розмовляв з ними в душі, говорив їм: «Байбай!». І раніше, і тепер він боровся передусім за честь рідного міста, аби не казали, буцімто коли нуртує весь острів, лише Джірдженті залишається німим і немовби мертвим. Незабаром у цих будинках, на цих вулицях заграє нове життя.
46
Повстання в монастирі Ґанча — один з епізодів Рисорджименто. 4 квітня 1860 року група патріотів забарикадувалася в монастирі Ґанча, в історичному центрі Палермо, і звідти подала сигнал до повстання проти правління Бурбонів. Повстання було придушено, більшість повстанців розстріляно, але це відкрило для Гарібальді можливість ввійти в Палермо.