Він винайняв величезне складське приміщення занедбаної макаронної фабрики у П'яно-ді-Ґамез, поруч зі своїм домом, — там могло вміститися п'ятсот або й більше членів Ліги. Приміщення було вологе й темне, навіть вдень без двох-трьох свічок там нічого не було видно; а при запалених свічках, з розвішаними на стінах старими церковними покрівцями з фальшивого дамаску там панувала атмосфера похорону. Ці покрівці колись прикрашали на великі свята церкву Святого Петра, у якій Ночо Пінья колись був паламарем; він отримав їх у подарунок від тодішнього отця-бенефіціарія, коли для церкви виготовили нові; і він зберігав їх, пересипавши камфорою і перцем, у старій скрині, але згодом скарб цей втратив для нього будь-яку цінність. А тепер, розташовані під десятьма таблицями із сакраментальними партійними гаслами, — п'ять з одного боку і п'ять з другого — хоч би що казав Лука Ліціо, в очах Піньї вони мали величний вигляд. Крім того, бажаючи привабити селян, він не бачив нічого поганого в тому, щоб в осередку панувала церковна атмосфера, а на столі президії він навіть поставив розп'яття. Позаду стола майорів червоний прапор, вишитий його донькою Рітою, «подругою» Луки. А Лука висиджував там з ранку до ночі, читаючи Маркса (Маркіса, як називав його Пінья), роблячи нотатки, листуючись з очільниками інших осередків провінції та всього острова, а також з Міланом і Римом. Часом хтось, проходячи повз браму осередку, міг бачити, як він намагається виколупати собі козявку з носа; коли людина поглинута і занурена в роздуми, палець в носі — це дрібниця, неможливо передбачити, які кепські звички можуть проявитися, коли людина не усвідомлює себе. У такі хвилини Лука не чув навіть екзерсисів п'яти їхніх побратимів, що грали в духовому оркестрі й були для всіх, правду кажучи, карою Божою. Але не можна було охолоджувати їхнього юнацького запалу. П'ятеро студентів Технічного інституту, які одними з перших приєдналися до партії — Рокко Вентура, який того року отримав диплом бухгалтера, Мондіно Міччікé, Бернардо Раддуза, Тотó Ліказі та Емануеле Ґарофало — допомагали Луці з листуванням. Вони знайшли розсильного, такого собі Пíспізу, що взяв на себе також функцію вивідача: він цілими днями спілкувався з працівниками квестури. Сорок членів, яких незабаром мало стати чотириста, чотири тисячі, вже обрали своїх декуріонів, кожен з яких пишався гарною червоною стрічкою через плече. Передбачаючи можливий арешт голови, тобто Луки Ліціо, таємним головою Рада обрала Рокко Вентуру. Адже вже раніше і його, Пінью, і Ліціо викликав до себе ad audiendum verbum[47] кавалер Франко, комісар поліції. Украй люб'язний, білявий і усміхнений, мружачи свої прекрасні млосні очі або пестячи білими жіночими руками золотисту борідку, розділену на підборідді, кавалер Франко виголосив їм невеличку промову, яку Пінья не втомлювався повторювати перед усіма, наслідуючи його жести й голос. Саме червоний колір їхнього штандарта та нарукавних пов'язок вразив пана комісара найбільше. Звісно, поліцаї, мов ті бики, геть втрачали голову перед червоним кольором. Та кавалер Франко насправді не розлютився, зовсім ні — він хотів знати, чому вони обрали саме червоний, коли є стільки інших гарних кольорів. І ще одне він хотів дізнатися: чому саме вони, Ліціо і Пінья, взялися за цю справу. Чого вони очікують? на що сподіваються? На місце в муніципальній раді чи навіть вище, в парламенті? Ні одне, ні друге? Тоді чому? З безкорисливої любові до ближнього? Ти диви! А вони певні, що роблять людям добро, підносячи їх із того становища, у якому ті перебувають? Хто живе у темряві, той не витрачається на світло; а світло коштує грошей і змушує бачити те, чого раніше не бачив; і що більше бачиш, то більше хочеш. У чому ж полягає справжнє багатство, справжнє щастя? У тому, щоб мати мало потреб. А отже… а отже…