Цю повагу до розуму й освіти Міта з Аннікк'єю почасти поширювали також на Чельсіну, адже вона не раз довела, що розумніша від інших, і вони разом з батьком визнали, що деінде і за інших обставин вона справді могла б неабияк відзначитися! Сестри бачили, що Чельсіна сповнена презирства до чоловіків, і це, з одного боку, заспокоювало їх. Ах, ці чоловіки! вона кинула їм виклик там, у їхній же школі — і перемогла їх усіх! Насправді виклик цей вони не схвалювали: було б більше користі, хоча й менше задоволення, якби вона пішла до школи для дівчат і стала вчителькою. А так вона залишилася без фаху. Але за її майбутнє вони не боялися: Чельсіна неодмінно знайде собі місце — тут чи деінде. Той нещасливець, дон Нінí, який кохав її і ревнував… Він, бідолашний, така добра душа! Але Чельсіна була не для нього. Горе, якщо дізнаються його родичі! Хай би вже скоріше їхав до того Рима.
Аннікк'я тихенько торкнулася руки Міти, звертаючи її увагу на ніжки ляльки, які стирчали з кишені хлопця, що все ще стояв і дивився крізь шибку балконних дверей. Міта журливо посміхнулась у відповідь на посмішку сестри, а потім, згадавши про прохання, з яким ще з вечора збиралась звернутися до юнака, підвелася, поклала роботу в кошик і несміливо підійшла до нього.
— Доне Нінí, — тихо промовила вона до нього, — перед тим, як поїдете до Рима, зробіть мені востаннє цю послугу, якщо…
— Ні, заради Бога, ні, Міто, навіть не згадуйте мені про це! — Антоніо Дель Ре різко перебив її, притиснувши руки до скронь і примруживши очі.
— Ви вважаєте, що накличете на себе ганьбу, так? — сказала Міта засмучено, опустивши очі.
— Ні, це не тому! Зовсім не тому! — поспішив додати Антоніо. — Але зараз, у цю хвилину… я не можу… не можу ні про що навіть чути, Міто!
Жахливу річ хотіла від нього ця бідолашка, і в ту саму мить у ньому ворухнувся жахливий спогад. Він глянув на неї, боячись, що огида, яка проглядалася за його відмовою, могла викликати в неї підозру. Але він побачив лиш її прекрасні скорботні і смиренні очі, затуманені й навіки затьмарені морем пролитих сліз. Майже щоночі вона з розбитим серцем оплакувала Розу, свою зганьблену, пропащу сестру, яка впала в найглибшу безодню безчестя. Кілька разів, не маючи змоги відвідати її в тому неподобному місці, де її тепер було замкнено, Міта благала Антоніо поїхати туди замість неї. І коли Антоніо востаннє прийшов туди й застав її напідпитку, то не встояв і… З кімнати на першому поверсі почулись крики та оплески, змішані з дитячим вереском і собачим гавкотом; а трохи згодом, тремтячи всім тілом, з'явився старий пудель Нзулу, якого звідти вигнали; присівши на задні лапи, ніби бажаючи підмести тремтячим кінчиком хвоста підлогу, він потягнувся вусатим носом до колін Міти, яка знову сіла на своє місце. Обидві сестри, побачивши, що бідолашна тварина благає їх про допомогу і захист, заплакали. І тоді Антоніо Дель Ре, не спроможний більше вгамувати себе, насунув капелюха на голову, відчинив балконні двері й переліз через залізні поручні. Поки перелякані Міта та Аннікк'я кричали: «О Боже, доне Нінí… що ви робите? Що ви робите?», він повис, тримаючись руками за поперечки поручнів, а потім зіскочив додолу, на площу.
Почувся глухий удар, а потім звук, ніби щось розбилося. Міта кинулась подивитися і побачила, як він, згорбившись, намацував витягнутими руками, наче сліпий, свого капелюха, що впав поруч із ним.
— Доне Нінí, ви забилися?
— Нічого страшного… — відповів той знизу. — Окуляри… У мене розбились окуляри.
І, схопивши капелюха, побіг геть.
— Він збожеволів! — сказала Міта. — Що ж це діється?
І показала рукою на кімнату внизу, де промовляла Чельсіна. Кинувшись в бік вулиці Ґамез, Антоніо Дель Ре, який без окулярів не бачив і за два кроки, на розі вулиці Атенеа наштовхнувся на когось.
— О, Ніно!
По голосу він впізнав депутата Коррадо Сельмі.
— Пустіть мене! — крикнув Нінí, гнівно трусячись.
Коррадо Сельмі залишив Верóніку в готелі в товаристві іншого секунданта і тепер прямував до будинку Роберто Ауріті, де він зупинився.
Останні чотири дні, тільки-но Коррадо з'являвся на вулиці, усі погляди були прикуті до нього; чимало цікавих навіть зупинялися, витріщаючись на нього з роззявленими ротами; інші виходили зі своїх майстерень і товпилися на порозі. Така велика цікавість змушувала його, всупереч звичці, до певної статечності. Але йому було смішно. Він уже не знав, куди дивитися, щоб веселі від природи очі й відкритий, жвавий вираз обличчя не створили йому хибної репутації зухвальця. Сельмі, попри свій вік, непрості перипетії життя та численні битви, крізь які йому довелося пройти, справді був і почувався дуже молодим і душею, і тілом. У нього не було жодної сивої волосини, а русявий колір його вусів і волосся зовсім не потьмянів. Він одягався з природною елегантністю і вся його постать, кожен жест і погляд випромінювали чарівливу свіжість і грацію. Цією своєю непозбувною молодістю Коррадо Сельмі ді Розабія завдячував невтомній і неухильній любові до життя і водночас тому, що для нього життя це важило дуже мало. Він ніколи не обтяжував себе ані надто великою кількістю спогадів, ані надто старанним навчанням, ані надто численними сумнівами, ані надто наполегливими прагненнями, як це робив багато хто, чиї ноги відтак підгиналися, а плечі горбились під таким тягарем. Він називав себе мандрівцем без багажу. І завжди саме так, легко й безтурботно, Сельмі вирушав у далекі, повні пригод і труднощів мандрівки. Він не мав чого втрачати — тож уперед! Після невдачі повстання 4 квітня[48], дивом врятувавшись з монастиря Ґанча, він спочатку пристав до партизанських загонів навколо Палермо. Потім брав участь у поході 1860 року з Гарібальді аж до Вольтурно — але як? Без набоїв і з рушницею, яка не стріляла, купленою на Мальті за шість дукатів. У Палаті депутатів, серед багатьох колег, чиї чола були обтяжені думками, а портфелі розпухли від нотаток і записів, Коррадо, працюючи у найскладніших комітетах, не носив зі собою ні олівця, ні блокнота. І завжди працював сумлінно, хоч і не докладав жодних зусиль, бо все йому давалося легко і гладко; він ніколи не цурався ризику, а, навпаки, кидав виклик і безстрашно йшов назустріч найсерйознішим небезпекам, найскладнішим починанням, найзаплутанішим пригодам. Він не визнавав, що такого, як він, завжди готового до будь-чого, можуть зупинити якісь труднощі. Коррадо Сельмі не йшов назустріч життю — він випереджав його і минав. Він ішов по життю, обеззброюючи всіх своєю переконливою, веселою і спокійною впевненістю, позбавляючи жорстку доброчесність Катонів усякої риторичної нарочитості і звільняючи цнотливих жінок від сорому та докорів сумління. Він ніколи, ні на мить не зупинявсь у цьому своєму бігу по житті, щоб замислитись в душі, чи було те, що він робив раніше, добрим чи поганим. Не варто було марнувати часу на оцінювання своїх дій, ані на зважування своїх вчинків. Сьогодні погано, а завтра добре. Марно було сподіватися, що він озирнеться й усвідомить скоєне зло, Коррадо лиш знизував плечима, посміхався і йшов далі, далі за всяку ціну, далі хай там що, ніколи не затримуючись; він очищав себе безперервною діяльністю та любов'ю до життя і завжди залишався бадьорим та щирим, прихильним до всіх і в близьких стосунках з усіма. Життя було для нього повне гачків з приманками, які тягнули його то туди, то сюди. Зупинити його, підвісити на одному з них, щоб зважити і судити, було б жорстокою несправедливістю.