Себастьяно Черауло, юрист зі скромною освітою, у роки революції палкий автор імпровізованих патріотичних віршів, жвавий, імпульсивний юнак з кучмою розпатланого волосся, завдяки протекції пішов служити в канцелярію провінції секретарем, а тепер із жалюгідною старанністю поправляв собі на черепі чотири довгі волосини, які в нього залишились; він страшенно набрав вагу, взяв собі дружину, з якою мав п'ятеро доньок, і всі вони тепер прагнули знайти собі чоловіків. Інший, Марко Сала, якого бурбонський уряд засудив до смертної кари, але який, попри це, багато разів приїжджав на Сицилію, переодягнений ченцем, щоб таємно поширювати прокламації Мадзіні, спочатку взявся торгувати сіркою; кілька років йому щастило, потім він збанкрутів і тривалий час утримував сім'ю коштом азартних ігор; врешті-решт він знайшов посаду комірника на складі тютюну.
Розаріо Тріґона — це той, хто в один із травневих днів 1860 року, у Джірдженті, коли Гарібальді бився при Калатафімі, разом з чотирма іншими товаришами сміливо вийшов з триколірним прапором в одній руці і шаблею в другій назустріч трьом тисячам вояків бурбонського гарнізону і хто відтак тікав від переслідувачів під градом рушничних пострілів, дивом врятувався і пішки дістався до переможного Гарібальді, біжучи вдень і вночі, рятуючись від бурбонської королівської армії, що просувалася вглиб Сицилії в пошуках Флібустьєра[50], який тим часом перебував у Джібільроссі біля Палермо; цей самий Розаріо Тріґона, розбитий нефритом, брезклий, голомозий, беззубий і майже сліпий, теж обтяжений сім'єю, тепер злиденно животів на мізерну зарплатню віцесекретаря в Торговій палаті.
А Маттіа Ґанджі, який скинув сутану, щоб взяти участь у Революції, був тепер хворим на астму запальним чоловіком з бородою, волоссям та густими бровами морквяно-червоної барви; він викладав у молодших класах гімназії: alauda est laeta — жайворонкові радісно («радісно, аякже, хай йому біс!») і, витріщаючи очі, казав своїм учням: «Чому це йому раптом радісно? не вірте, він співає, бо голодний, він співає, бо кличе подружку! до чого тут радість!»
Контрастував з ними Філіппо Ното, високий, худий, дещо прив'ялий, але все ще білявий чепурун. Ще до 1860 року він бився на дуелі з якимсь бурбонським офіцериком через жінку і зазнав переслідувань; любовна ця приключка стала для нього поштовхом до патріотичних чинів, але політика мало його цікавила: він наполегливо вчився і зумів утриматись на плаву, йти у ногу з часом, залишаючись при цьому консерватором; він мав славу одного з найосвіченіших юристів сицилійської адвокатури, і його часто запрошували захищати найважливіші цивільні справи в Палермо, Мессіні та Катанії.
Ці п'ятеро друзів і канонік Аґрó намагалися підтримувати жваву розмову, говорили про сторонні речі, про далекі події, згадували анекдоти, які викликали млявий смішок, аби лиш не дозволити, щоб мовчання зробило тягар поразки, нехай і передбачуваної, ще нестерпнішим для пригнічених душ. Але, правду кажучи, поступово, після першого потрясіння від зустрічі з товаришем, а відтак ще й після усіх тих зворушливих спогадів про юність, їхнє усвідомлення теперішнього почало змінюватися, і з якимось таємним хвилюванням, яке розчулювало їх, вони враз відчули себе такими самими, якими були багато-багато років тому, з тими самими думками і почуттями, що їх вони давно вже вважали затьмареними, стертими і погаслими внаслідок тривалого забуття. Цієї миті в кожному з них прокинулась інша, несподівана істота, та сама, якою кожен з них був тридцять років тому, та самісінька; але вона була настільки жива, настільки присутня, що коли друзі дивились один на одного, нинішня їхня подоба справляла на них дивне враження, сумне й кумедне водночас, зовсім не здаючись їм справжньою. Вряди-годи до вітальні заходив Антоніо дель Ре; він бачив їх такими, якими ті справді були, тобто старими, і, слухаючи їхні балачки, сповнювався невимовним смутком — смутком, який ми відчуваємо, коли бачимо в старих людях, які на деякий час забувають про свою старість, все ще живі пристрасті, які корінням сягають у невідоме нам минуле.
— Ми затримались в Сан-Джерландо, — розповідав Марко Сала, — майже до півночі грали в карти в будинку покійного Джачінто Лумїї.
— Бідолашний Джачінто! — зітхнув Тріґона, похитуючи головою.
— З нами був Вінченцо Ґварнотта з Сікуліани, — провадив далі Сала.
— А, Вінченцо! — сказав Роберто Ауріті. — І що з ним сталося?