— І хто він такий? — запитав Маттіа Ґанджі у своїй звичайній жорсткій манері. — Кого він представляє? як живе? що робить? з якої клоаки він виліз? Манірний, прилизаний, з цим виглядом вельможного пана…
Канонік Аґрó злегка похитав головою з легкою посмішкою на вустах, а потім сказав:
— Це все повітряні змії, дорогі друзі, повітряні змії! Він, Верóніка і бозна-скільки ще інших! Це літуни… Ви бачите їх високо, у сьомому небі, стоїте та й дивитесь на них із захопленням, роззявивши рота; але хто знає, чия рука смикає за нитку! Може, її смикає якась лиха баба, а може, кінець нитки слід шукати в поліції чи в якомусь підпільному гральному домі… Ніхто не може цього знати! Тим часом літун літає собі, ловить вітер, слідує за ним, і нам здається, ніби він його опанував. Але раптом він смикається вбік, крутиться і, здається, ось-ось стрімголов упаде. Та невідома рука тут же підносить його знову легкими, вправними сіпаннями або широкими, енергійними ривками і знову пускає за вітром, щораз більше і більше відпускаючи нитку. Повітряні змії, мої любі… Як їх багато! І всі вони мають хвіст, et in cauda venenum[51]…
Шестеро голів кивнули, мовчки і з глибокою гіркотою схвалюючи образне порівняння каноніка Аґрó, який, сам трохи розгубившись, полегшено зітхнув, ніби разом з цим скинув тягар поразки зі своєї душі.
Найбільше Роберто Ауріті страждав від упертого, похмурого мовчання матері. Перед цим вона, всупереч своєму звичаю, говорила аж надто багато, щоб відмовити його від цього заміру; її слова були тоді серйозними; ще серйознішим стало її мовчання тепер. Вона хотіла, щоб тепер промовляли лише факти, суворо підтверджуючи її слова. Це роздратувало Роберто, і він сказав:
— Зрештою, друзі мої, повітряні змії чи просто змії… облишмо їх! Якщо далі говорити про це, то може здатися, ніби я, їдучи сюди, мав якісь ілюзії. Ви ж знаєте, жодних ілюзій я не мав. Мене послав сюди хтось, кому я не міг відмовити, — це скидалося б на дезертирство.
— Бідолашний, ти мов Христос! — вигукнув Маттіа Ґанджі. — Прийшов, щоб тебе розіп'яли!
— Насправді не про розп'яття йдеться, — посміхнувся Роберто. — Я прийшов, щоб мої співгромадяни відкинули мої пропозиції, чого б вони не вартували в нинішній боротьбі, і щоб їхня реакція змусила уряд замислитись і зрозуміти, що цього вже досить, що тут потрібне щось інше!
— Дзаппалá, потрібен Дзаппалá! — гигикнув Маттіа Ґанджі. — Як би я хотів, щоб обрали Дзаппалý!
— Мамо, — тихо промовив Роберто, торкаючись її руки з гіркою, смиренною усмішкою, — ото старі дурні…
Мати випнула губу й насупилася, а тимчасом інші гучно висловлювались на підтримку побажання Маттіа Ґанджі, щоб був обраний Дзаппалá. Тільки Дзаппалá? Ні! П'ятсот вісім таких, як Дзаппалá, по одному від кожного округу півострова! Ото засідання будуть в Палаті депутатів! Негайно закрити всі школи! Скасувати всі податки! Розпустити армію і поліцію! Уневажнити закон і порядок! Знести кордони, бо всі ми брати! І так, авжеж, зрівняти гори, зробити їх всі пагорбами однакової висоти! І Маттіа Ґанджі, звівшись на ноги, взявся декламувати: